І в цьому випадку не виявлено слов’ян у мерянських курганах.
Однак праці академіка K. М. Бера і професора Ф. П. Ландцерта стали лише першими кроками великої дослідницької роботи антропологів.
Особливо важливу роботу з дослідження мерянських курганів провів професор А. П. Богданов. Він досліджував черепи мерянських могил сотнями. Через це його роботи винятково цінні й містять цілком достовірну інформацію. Його висновки не підлягають подвійному тлумаченню.
На початку праці професор А. Богданов поставив перед собою винятково важливе завдання. Послухайте: "Оскільки щодо Мерян у нас існує порівняно задовільна колекція (черепів — В. Б.), то нам, перш ніж користуватися нею (варто визначити. — В. Б.): 1) Чи була Меря плем’ям більш- менш чистим, тобто чи відповідала вона терміну плем’я в антропологічному розумінні, чи ж становила колективну назву змішаного народонаселення, поєднаного не кревними узами, а побутовими умовами переважно. 2) Якщо Меря була назва змішаного народонаселення, то які елементи антропологічні, тобто які племена входили до складу його, яке можна було вважати на підставі археологічних та інших даних за основне, за корінне, і яке за випадкову або пізнішу домішку. 3) На підставі лінгвістичних і побутових даних, до якого племені найімовірніше віднести основне населення Мері й до яких інші племена" [20, с. 7].
Професор А. П. Богданов повторно проаналізував усі розкопки О. С. Уварова і його колег, переконався сам і переконав читачів, що плем'я меря було корінним і не мало у своєму складі чужої домішки. Для більш повного аналізу професор підключив наявні філологічні дослідження. Дуже ґрунтовно простудіював відому працю M. М. Журавльова "Путівник по Ярославській губернії". Зрештою, дійшов переконливого висновку, що на всій мерянській землі наявна "єдність або споріднення древньої мови, особливо помітне в іменах складних, з чого прямо виводиться, що корінні мешканці цих місцевостей були одного племені або належали до племен споріднених" [20, с. 7].
Уже на цій стадії професор А. П. Богданов зробив дуже важливі висновки про племінний склад мерян. Що особливо цінне: всі його попередні висновки були підтверджені його ж краніологічними дослідженнями. Тут місця для інсинуацій майбутнім "чистильникам" російської історії немає. Всі міркування вчених типу О. А. Спіцина, В. В. Сєдова і таких, як вони, на тлі цілком конкретних досліджень А. П. Богданова перетворюються на звичайну балаканину.
Послухайте професора А. Богданова: "Спостереження над антропологічною фізіономікою встановило, що у Володимирській і Ярославській губерніях, тобто в землі Мерян, зустрічається найчастіше й у більшій правильності той тип фізіономій, що відомий під назвою великоросійського. Щодо мене, то я тієї думки, що центр утворення великоросійського племені в його антропологічних ознаках лежав саме в губерніях Ярославській, Володимирській і почасти Московській і Тверській, де первісне основне плем’я (мерянське. — В. Б.), з якого постали великороси, найменше втратило... свої основні риси" [20, с. 2].
Роблячи свої перші висновки, професор дуже обережно поширював тип "первісного великороса" по території всіх центральних російських губерній. Це цілком зрозуміло. Адже він користувався поки що дуже малою кількістю своїх краніологічних досліджень, спираючись, головним чином, на філологічні, історичні, археологічні тощо матеріали. Наразі йшов процес нагромадження й осмислення такого матеріалу. Висновки — попереду.
Потрібно розуміти: існували історичні факти, які російські фальсифікатори не могли заперечити й проігнорувати. До них належить факт проживання фінських племен у межиріччі Оки і Волги в II—-VIII століттях першого тисячоріччя н. е. Тому видумувалися будь-які схеми, щоб пояснити хоч якусь присутність слов'ян у тій місцевості. До однієї з цих схем і вписується так зване "перетікання слов'ян у Ростовсько-Суздальську землю". Стверджувалося, нібито "перетікання" і відбулося саме в IX—XII століттях. Праці ж археолога
О. С. Уварова й антрополога А. П. Богданова повністю спростували вигадане "перетікання", бо стосувалися самої серцевини ростовсько-суздальської землі того періоду. Відтак навіть О. С. Уваров та А. П. Богданов у багатьох місцях своїх досліджень проявляли недомовки.
Почитаймо далі А. П. Богданова:
"У мерянській землі граф О. С. Уваров відзначає первинні та вторинні поселення. "До другої епохи належать ті цвинтарі або ті групи курганів, між якими не зустрічаються вже могили з обрядом спалювання. Відсутність такого роду могил і втрата давнього родового звичаю доводять корінну зміну в поглядах самого народу. Понад те, поступовий відступ від другого ще переказу предків — класти разом із покійником у могилу й усі предмети, які йому належать, також доводить важливий перелом у самому житті народу. Цей перелом або перехід Мері до іншого громадського побуту може пояснюватися подвійно: або стороннім впливом, далеким стародавнім звичаям фінських племен, або поступовим упровадженням християнської віри, що повинна була покликати язичницьких Мерян до зовсім нового життя і пробудити в них нові поняття... Розглядаючи карту досліджуваних місцевостей, видно, що Меряни, у другу епоху колонізації, не тримались, як робили колись, водних шляхів, вони тепер віддаляються від берегів рік і заглиблюються всередину країни... Кургани мають той самий спільний характер, і всі вони лише в найменших подробицях відмінні один від одного" [20, с. 8].
Професор А. П. Богданов, вивчаючи й аналізуючи праці археолога О. С. Уварова, дійшов висновку про проживання мерян (фінського етносу) на території всієї "Мерянської землі" не лише під час "першого періоду поховань", який охоплює VIII—XII століття (по знайдених монетах, до приходу в мерянську землю християнства), а й під час другої епохи поховань, яка охоплює період "утворення племені великоросів", себто — період XII—XVI сторіч.
Професор А. Богданов звертає нашу увагу на той факт, що кургани "першого періоду" мають той самий спільний характер з курганами "другого періоду". Все ті ж— круглі, невисокі (1—3 аршини) кургани. Ще раз нагадую читачам: у слов’ян VIII—XII століть ніде не знайдено подібних курганів.
Характерно, що московському професорові ніхто й ніколи в Російській імперії не дозволив би відкрито спростовувати прийняту на озброєння державну догму "про міграцію слов’ян". Тому, роблячи свої висновки, він мовчки обходив подібні питання "слов’янства", іноді навіть допускав думку можливого наступного "ослов’янювання" фінських племен. Однак його фундаментальні висновки геть-чисто спростували подібну можливість "ослов’янювання". Дослідження повідали зовсім іншу картину. Знову звернімося до професора А. П. Богданова. Це вже висновки його, зроблені на підставі краніологічних вимірів:
"У курганах Ярославських, як і в Південно-Західній частині Московської губернії та у губерніях Тверській і Володимирській, величезну перевагу має одне плем’я — довгоголове, у багатьох місцях збережене майже в чистоті". [20, с. 12].
І далі: "Найбільш чиста доліхоцефальність (довгоголовість — В. Б.) зустрічалася при розкопках у Московській і Тверській губерніях там. де могили були простіші й бідніші" [20, с. 13].
Однак найціннішим висновком стали слова професора про значно більше поширення мерян і споріднених з ними фінських племен, ніж про це припускав, подаючи свою карту "Мерянської землі", О. С. Уваров. Антропологічні дослідження підтвердили, що фінські племена в VII—XIII століттях займали не лише сучасні Московську, Тверську, Ярославську, Володимирську, Івановську і Рязанську області, а й практично всі західні й південні області сучасної Росії, як ось: Смоленську, Брянську, Новгородську, Ленінградську, Тульську, Калузьку, Орловську, Курську, Липецьку тощо. Тобто карта академіка В. В. Сєдова поширюється і на VII—XVI століття. Не було в історичному минулому ніякого "ослов'янювання" фінських племен. Фінські племена— корінний етнос "великоросів".