Послухаємо знову професора А П. Богданова: 'Таким чином. Ярославська, Володимирська, Московська, Тверська, Вологодська, Рязанська і Нижегородська губернії—це місцевості з Мерянським населенням, більшим або меншим, зважаючи на віддаленість від центрів Переяславського і Ростовського озер. Ми зупинилися на цьому через те, що, за винятком губерній Вологодської та Рязанської, з яких у нас немає курганних черепів, із усіх інших ми маємо курганні черепи того ж типу, як і найпоширеніші Мерянські. Отже, і краніологія, якщо не дає чіткої вказівки на поширення Мерян, то принаймні підтверджує добуте археологічним і лінгвістичним шляхом. (А далі — найбільш цікава думка. — В. Б.) Різниця лише в тому, що краніологічний тип. властивий переважно Мерянському населенню, поширюється на Південь і Південний Захід значно далі — до Чернігівської та Київської губерній, а на Північний Захід і Захід аж до Мінська, Новгорода та Олонецької губернії. По Західній і Південно-Західній межі лінгвістична група не збігається з антропологічною, але й граф Уваров твердить, що південну межу й західну важко визначити археологічно й лінгвістично, а отже, тут нема, по суті, протиріччя між добутими результатами, а є лише деяка підказка з бокукраніології" [20, с. 7].
Ще один осиковий кілок забитий у брехливу московську байку про "слов'янське походження" великоросів. Черепи фінських предків волають до московитів про історичну правду! Висновок антрополога А. П. Богданова, до речі, ставить хрест не лише на московському "слов’янському корінні", а й на вигаданих "в’ятичах-слов’янах", яким немає місця на антропологічній карті. Через що навіть академік
О. О. Шахматов, як ми побачимо далі, "перемістив" так званих в’ятичів із "верхів’їв Оки" в "пониззя Дону". Такі великі відкриття супроводжують нас, як тільки ми відриваємося від московської історичної облуди і спираємося на фактологічні джерела.
Ми вже згадували: професор Богданов допускав можливість появи окремих слов’ян, як індивідуумів, серед мері. Ось його слова: "Якщо Слов’янський тип приймати короткоголовим (брахіцефали. — В. Б.), то Мерянська земля в курганний період лише зрідка заселялася слов’янами й притім не цілими селищами (тому що не було знайдено ні однієї групи курганів з переважними короткоголовими), а окремими родинами..." [20, с. 13].
По-перше, звертаю увагу: мова йде про весь "курганний період", а це час із VIII до XVI століття. І по-друге, треба пам’ятати й ураховувати роботи професора-фінолога Матіаса Олександра Кастрена, який ще в першій половині XIX століття засвідчив факт існування "західної і східної гілки фінських племен". А "до західної гілки зараховують звичайно Фінів, у питомому сенсі, тобто фінляндців і фінські племена теперішніх губерній: Естляндської, Петербурзької і частково Олонецької та Тверської" [9, с. 30].
А східна гілка фінських племен узагалі поділяється на три підгрупи і включає весь спектр племен (нині народів) Волги, Оки, Ками, Уралу і Сибіру. Тобто серед деяких фінських племен могли бути й брахіцефали (короткоголові). Це питання не досліджено. Однак точно встановлено, що слов’янські племена були винятково брахіцефалами. Навіть поодиноких представників слов’янських племен потрібно виключити із "курганного племені" Мерянської землі VIII— XIII століть ще й із тієї причини, що вже сучасний московський професор В. Б. Кобрін у своїй книзі "Влада і власність у середньовічній Росії (XV—XVI ст.)" (Москва, 1985), вивчивши родоводи всього дворянства центральної Росії (колишньої ростовсько-суздальської землі), виявив, що всі вони беруть свій початок не раніше другої половини XIII століття, тобто мають уже татаро-монгольське походження. Усе історично пов'язано до дрібних подій і речей.
Не будемо в цьому розділі відволікатися на студії професора В. Б. Кобріна. Поговоримо про це пізніше.
Зараз же пропоную звернутися до ще однієї праці професора А. П. Богданова "Курганне плем'я Московської губернії". Праця написана в 1865 році, тобто до появи книги археолога О. С. Уварова. І природно, А. Богданов у своїй книзі висловив абсолютно не залежні від О. С. Уварова думки. Це дуже цінно, тому що він займався й археологічними розкопками, і антропологічними дослідженнями останків, знайдених при розкопках.
Отже, відкриваємо роботу професора: "Дослідження курганів з антропологічною метою у восьми повітах Московської губернії та чимало розкопок, проведених особисто як мною, так і деякими особами, що побажали сприяти мені, дали нам можливість скласти курганну колекцію Московської губернії зі 133 кістяків, з яких більша частина збереглася вельми задовільно” (18, с, 5].
І далі автор пише:
"Розкопки курганів проведені були в повітах: Московському, Звенигородському, Можайському, Верейському, Подольському, Коломенському і Богородському. Розвідки провадилися також у повітах Серпуховському, Клинському і Дмитровському...". Нижче є виноска: "Уже по закінченні цієї статті я одержав від І. І. Ільїна 4 черепи з курганів Рузького повіту" [18, с. 6].
Прошу звернути увагу: професор А. П. Богданов працював по всій тодішній Московській губернії. Але особливо цінно те, що він досліджував західну й південно-західну частини губернії і підтвердив їхню цілковиту тотожність із розкопками північної і східної частини.
Звичайно, граф О. С. Уваров знав про проведену А. П. Богдановим роботу. У своїй книзі він навіть згадав про це. Однак дослідження й висновки А. П. Богданова проігнорував. Сподіваюся, читачі розуміють чому. Археолог О. С. Уваров, провівши розкопки 7729 курганів, виявив у них винятково мерян, тобто — фінський етнос. І якби він додав у свою роботу дослідження А. П. Богданова, хоча б археологічні. то не залишив би ні найменшої щілини для можливого "перетікання слов’ян". Він змушений був би відсунути "можливих слов’ян" на багато сотень кілометрів від кордонів Московської губернії. Але, як патріот Московії, цього зробити не міг. Тому на своїй карті, дотримуючись офіційної московської історичної доктрини походження великоросів, розташував на близькому заході "Мерянської землі" вигаданих "в’ятичів, кривичів і словенів".
У той час, коли краніологічні дослідження професора А. П. Богданова відсунули цих вигаданих слов’ян .на Південь і Південний Захід значно далі — до Чернігівської та Київської губерній, а на Північний Захід і Захід... до Мінська, Новгорода та Олонецької губернії". До речі, зверніть увагу: твердження професора А. П. Богданова, у нашому випадку, повністю базуються на фактологічному матеріалі, а написи графа О. С. Уварова "в’ятичі, кривичі, словени" ніякими доказами не обґрунтовані. Дивуватися не варто: це звичайне правило роботи російського вченого.
Професор А. П. Богданов, вивчаючи мерянські кургани, зробив попутно й ще один дуже цінний висновок: "Кургани, властиво, потрібно розподіляти, як відомо, не по повітах, а по ріках, поблизу яких вони й зустрічаються. "Кому невідомо, твердить Бабст, яку важливу роль відіграють ріки в історичних долях народів. Береги рік — це їхні колиски... Племена, які населяють одну річкову область, з’єднуються її руслами... в одне політичне тіло, розділяють спільні політичні вигоди, терплять ті ж негаразди. Ріки — це головні етнографічні рубежі" [18, с. 7].
Саме подібні висновки, укотре вже, свідчать про наявність великої московської брехні про "перетікання слов’ян у Ростовсько-Суздальську землю".
У слов’янських племен Дніпра і Двіни були свої річкові шляхи, які їх поєднували в єдине "політичне тіло". А колосальні простори їхніх рік дозволяли їм міграцію винятково на Захід і Південь. Не було в VIII—XIII століттях ніяких причин, що змусили б слов’янські племена зрушитися зі своїх рік і піти в глухе, тайгове безземелля. Не будемо забувати, що саме слов’янські племена вже до початку першого тисячоріччя сповідували землеробську культуру. Доречі, подібної думки дотримувався не лише професор А. П. Богданов, а й професор-історик Московського університету Іван Кіндратович Бабст (1823—1881).