Не будемо повністю наводити матеріали досліджень професора Ф. К. Вовка і його колег (Лебедєва, Кондрашенка. Шульгіна, Руденка. Дібольда, Сахарова, Чикаленка, Крижанівського й інших). Подамо лише середній антропологічний головний покажчик українського (слов’янського) етносу по місцях їхнього концентрованого проживання:
Воронезькі українці — 83,0 (брахіцефалія);
Харківські українці — 83,4 (брахіцефалія);
Полтавські українці — 83,5 (брахіцефалія);
Київські українці — 84,4 (брахіцефалія);
Волинські українці — 82,1 (брахіцефалія);
Кубанські українці — 82,6 (брахіцефалія);
Таврійські українці — 84,5 (брахіцефалія);
Катеринославські українці — 83,5 (брахіцефалія);
Херсонські українці — 83,7 (брахіцефалія);
Подільські українці — 85,2 (брахіцефалія);
Галицькі українці — 84,4 (брахіцефалія);
Буковинські українці — 85,1 (брахіцефалія);
Закарпатські українці — 85,0 (брахіцефалія) [23. с. 22—25).
Весь український (слов’янський) народ належить винятково до брахіцефальної групи етносів. У той час як московити належать до доліхоцефальної групи. І цим фактом сказано все!
Хотілось би душі в рай, та гріхи не пускають.
Так антропологічна наука забила останній осиковий кілок у брехливу ідею про московське слов’янство.
* * *
Наприкінці першої частини книги спробуємо зробити короткі підсумки. Отже, в результаті вивчення великого фактологічного матеріалу про мерян (московитів) достовірно встановлено:
І.Усі стародавні історики, що писали про європейський Північний Схід, засвідчили факт проживання в межиріччі Оки і Волги фінських племен. Уже готський історик Йордан розповів про місця проживання в V—VI століттях мерян, мордви, весі й інших. Матеріал історика не викликає сумнівів і доступний дослідникам.
Про це ж у 922 році писав більш стисло посол Багдадського халіфату до царя Волзької Булгарії Алмуша знаменитий Ібн-Фадлан.
Наш геніальний предок Нестор назвав місця проживання в XI—XII століттях практично всіх фінських племен, "Нестором.
Що цікаво: розбіжностей між показаннями давніх істориків не спостерігається.
І нарешті, посол короля Франції до хана Сартака (сина Батия) — Вільгельм де Рубрук у 1253 році визначив назву "країни", яка лежала в глухих лісах на північ від ставки Сартака (північніше сьогоднішніх Лилецька і Воронежа). То була — "країна Моксель . її жителі до 1237 року мали "государя" і розводили свиней.
Принагідно засвідчимо: згадані мандрівники й історики (Йордан, Ібн-Фадлан, Нестор, Вільгельм де Рубрук). як і багато інших, одночасно визначили й місце проживання русичів (скіфів), жодним чином не пов'язуючи фінські племена а русичами. При цьому Вільгельм де Рубрук чітко зафіксував навіть межу між етносами. Нею слугував Танаїд — сучасна ріка Дон.
Таким чином, історична література виразно засвідчила місця проживання фінських племен на території майбутньої Московії упродовж V—XIII сторіч.
ІІ.Кожен етнос, проживаючи багато сотень років на певній місцевості, давав своїм селищам, рікам, озерам, урочищам тощо притаманні лише цьому етносу топоніми й гідроніми (імена й назви). У давні часи племена не послуговувалися чужими топонімами й гідронімами, адже вони були їм далекі й не зрозумілі. Кожна назва ріки чи місцевості, у першу чергу, мала питомо племінне поняття й зміст. Так, фінською мовою Москва — гнила(погана) вода. І цим словом (назвою) для фінських племен позначені певні відомості про місцевість.
Цілком природно, що нові племена, які з’являлися на місці колишніх (якщо подібне відбувалося), не могли послуговуватися далекими й не зрозумілими їм топонімами й гідронімами і завжди міняли їх на свої, рідні. Навіть радянський археолог О. А. Спіцин змушений був визнати: "Етнічні назви.., одразу зникають, як тільки місцевість займаєтьсясуцільним, однорідним іншим плем'ям..." [11, с. 164—165].
Тобто збереження впродовж тисячоріч фінських топонімів і гідронімів на теренах ростовсько-суздальської землі є, в першу чергу, свідченням проживання на тій землі саме фінського етносу, носія багатьох тисяч фінських топонімів і гідронімів. Іншого пояснення цьому явищу не існує.
ІІІ.У XIX столітті, в роки становлення російської археологічної науки, російські археологи провели масові розкопки на території походження московитів. так званій ростовсько-суздальської землі. Особливо великий внесок в археологічні дослідження території майбутньої Московської держави вніс, по суті, родоначальник російської археології — археолог Олексій Сергійович Уваров. Упродовж 1851—1854 років його наукова експедиція розкопала й дослідила 7729 курганних поховань у колисці Московії. Дослідження засвідчили проживання фінського племені Мері впродовж багатьох сотень років (VIII—XVI століття) на території тодішніх губерній: Московської, Тверської, Ярославської, Костромської, Калузької, Володимирської, Нижегородської, Івановської, Рязанської, Вологодської. А навколо Меріна сотні кілометрів проживали споріднені з нею фінські племена: марі, мурома, мещера, мордва, весь, морт-комі, уд-морті так далі.
Археолог О. С. Уваров констатував: "Проведені дослідження повністю підтвердили достовірність свідчень літописця: "а на Ростовському озері Меря, а на Клещині озері Меря також...", звідки згодом Меряни вийшли, поширюючи свої території. Для зростаючої чисельності народу простір, зайнятий навколо озер, виявився недостатнім" [4, с. 2].
Найціннішим став той факт, що на території зародження московитів ученим О. С. Уваровим і його колегами не виявлено жодного слов’янського поховання. Навіть єдиної київської монети X—XII століть не виявлено. Тобто ці факти, уже вкотре, свідчать про роздільне проживання й розвиток фінських і слов’янських племен. Перетікання слов’ян упродовж VIII—XVI століть на територію ростовсько-суздальської землі археологія не зафіксувала.
VI.Однак найбільш вагомого удару по так званій теорії московського слов’янства завдала російська антропологія. Вона встановила проживання впродовж VIII—XVI століть на території ростовсько-суздальської землі, цієї колиски московитів, цілком відмінного від київських слов'ян етносу. То були етноси, різні за антропологічними показниками: одні — брахіцефали, інші — доліхоцефали. Отже, московити були народом іншого, не слов’янського, походження й не мали у своєму корені слов’янського начала.Але найціннішим стало свідчення московського антрополога професора А. П. Богданова:
"Таким чином, Ярославська, Володимирська, Московська, Тверська, Вологодська, Рязанська, Нижегородська губернії — це місцевості з Мерянським заселенням... Отже, і краніологія підтверджує добуте археологічним і лінгвістичним шляхом. Різниця лише в тому, що краніологічний тип, властивий... Мерянському населенню(доліхоцефалія. — В. Б.) триває на Південь і Південний Захід набагато далі — до Чернігівської та Київської губерній, а на П(івнічний) З(ахід) і З(ахід) веде до Мінська, Новгорода та Олонецької губернії"[20, с. 7].
Як довели антропологічні дослідження професора А. П. Богданова, перетікання слов’янських племен в IX—XIII століттях у межиріччі Оки і Волги не могло відбутися навіть із тієї простої причини, що вже за чернігівською землею проживали фінські племена. І мігрувати на багато сотень кілометрів по чужій території було просто неможливо. Та головне: жодних слідів міграції слов’ян російська антропологія не виявила.
Настав час відкинути російську брехню про "слов’янське походження Московії". Бо московити походження фінського.