Той же професор О. О. Шахматов визнав ще один дуже цінний факт, який повсюдно зустрічається в так званих "загальноросійських літописних зводах". Читаємо: "Пізніші зводи (після Лаврентіївського. — В. Б.) подають нові виправлення досліджуваного тексту. Так, в Єрмолаєвському списку так званого Іпатіївського літопису читаємо під 6472 роком: "и йде на ону реку на Волгу и налезе Вятичи". З кожним наступним "загальноросійським літописним зводом" "удосконалювався" текст, уточнювалися деталі, обчищалася очевидна брехня.
До речі, що особливо цікаво: Єрмолаєвський літописний список так званого Іпатіївського літопису "знайшов" особисто професор О. О. Шахматов на початку XX століття. Маємо звичайний російський (укотре вже!!!) анекдот. Доводиться лише здогадуватися: де історична вірогідність, а де — звичайне московське шулерство. По-іншому-бо й сказати не можна.
Отже, у 972 році на князівський престол у Києві сів старший син Святослава — Ярополк. Князь Ярополк Святославович княжив до 980 року. Свої зусилля спрямовував переважно на збереження великокнязівського престолу, тому що на Київ зазіхали його молодші брати — Олег і Володимир. Між братами велася постійна боротьба. У 977 році загинув Олег, який правив у древлянській землі. Відтоді древлянська земля увійшла в підпорядкування великого Київського князя. У 980 році Ярополк військовою силою захопив Новгород. Однак молодший брат Володимир його підло вбив. Ще раз звертаю увагу: навіть Новгород ставав київським володінням тільки після підкорення його силою. І тоді, коли правила княгиня Ольга, і тоді, коли княжив князь Ярополк. Добровільне ярмо на шию народ не натягав. Подібна істина не повинна вимагати доказів.
Володимир Святославович, який згодом одержав титул — Великий, княжив у Києві з 980 до 1015 року. Тридцять п’ять років! Саме за його правління слов’янські племена Київського князівства прийняли християнство. У Києві з’явився первосвященик. Християнська релігія офіційно й примусово, на чому конче необхідно наголосити — примусово, — почала насаджуватися серед слов’ян. Князь у насадженні релігії був кровно зацікавлений. Адже розрізнені язичницькі племена підпадали під централізовану як церковну, так і князівську владу. Це зовсім інша розмова: яку дещицю свободи зуміли кожне плем’я і кожне поселення (місто) зберегти за собою.
Церква проникала в душу людини й вела облік кожного, хто входив у її лоно.
У літописах збереглися матеріали, як новгородці повставали проти нової релігії та як князівська дружина жорстоко придушувала опір. Так було в кожній землі, з кожним плем’ям. Тут брехливі сказання про добровільне прийняття християнства недоречні. Хоча, природно, були й випадки добровільного прийняття. Але вони були винятком.
Отже, прочитаємо про новгородські події: "992 року за Михайлового наступника митрополита (Київського) Леонтія, єпископ Іоанн, призначений у Новгород, прийшовши туди, повинен був ще раз трощити ідолів і розоряти требища... Водохрещення руського світу проходило не так добровільно й розчулено, як можна уявити з Сильвестрового літопису. Разом із мирними пастирями зі словесної череди ходили й зовсім інші проповідники: Добриня. дядько Володимирів, і Путята, Володимирів тисяцький, а з ними була ратна сила. Де не задовольняли пастирські вмовляння, там уживалися більш плотські засоби. У такий спосіб вони хрестили в різних землях слов’яно-руського світу народ, де сотнями, де тисячами — як де трапиться. Невірні люди й журилися, і нарікали, та не було чого робити: не сміли опиратися ратній силі. Первісне військо проповідників було, звичайно, із Києва, але потім у кожній землі вербували в нього новохрещенців, і в такий спосіб збільшувалася сила... Тому проповідники надягали всім хрещеним на шию хрестики.. Корилися новгородці — нікуди було подітися: обмилися у воді, хрестики надягай, але в душі надовго залишалися принаймні не християнами, якщо не зовсім язичниками. Згадуючи відтак насильне хрещення, довго дорікали новгородцям і з насмішкою говорили їм: "Путята вас хрестив мечем, а Добриня вогнем" [40, с. 33—35].
Я не подав оповідь про те, як випалювали язичників у Новгороді і як відтинали їм голови. Сотнями! У такий спосіб християнство насаджувалося повсюдно.
Може виникнути закономірне запитання: чому автор приділив так багато уваги цьому аспектові?
Відповідь стратегічно важлива. Кожен читач мав би зрозуміти: із прийняттям християнства у Великому Київському князівстві докорінно змінилися дії князя. Якщо раніше князь, ідучи в похід, мав на меті вчинити грабіж у чужій землі або накласти на неї данину, то з прийняттям християнства головним завданням князя стало: залучити переможених до християнської віри і підкорити їх Київській митрополії, тобто — собі. Починаючи з кінця X століття, кожного київського князя в поході супроводжував священик високого рангу (єпископ). Це аксіома! І будь-які підкорені селища (або племена) одразу залучалися до християнської релігії.
Ми бачили, з якою жорстокістю насаджувалося християнство в новгородській землі. Тому не варто сумніватися в тому, що з не меншою жорстокістю й ретельністю воно мусило було насаджуватися серед фінських племен.
Із XI століття облуда, запущена катерининською "Комісією" в "загальноросійські літописні зводи", стає більш помітною і відчутною. Князь уже не міг, опинившись в язичницькій землі, не займатися релігійними справами.
Якщо в IX столітті Синеуса (словесно) можна було "посадити" на землі Весі, то з кінця X століття подібне "призначення" перетворювалося на анекдот. Князь-християнин міг вирушити в язичницьку землю тільки разом із єпископом і з місією поширення християнської релігії серед тубільців. Інакше князь-християнин сам навертався до язичництва.
Навіть експедиція Яна Вишатича в "Мерянську землю" 1071 року мала у своєму складі священика. І неспроста волхви вбили саме священика! Але про те поговоримо пізніше.
Починаючи з XI століття, необхідно розглядати будь-яку появу київського удільного князя в язичницькій землі у взаємозв’язку з християнським фактором і з утвердженням на тій землі релігії та церкви. Своїми діями князь Володимир Великий значно допоміг нашій справі спростування московської брехні про слов’янське походження Московії та входження її до складу Великого Київського князівства.
Отже, розглянемо князювання Володимира Великого після 988 року, тобто після прийняття Великим Київським князівством християнства. У князя Володимира було 12 синів. Однак "загальноросійські літописні зводи" чомусь повідали нам під 988 роком про виділення уділів лише чотирьом. І що цікаво: не по старшинству, а — врозкид.
Читаємо літопис: "...посади убо сего оканьнааго Святополка в княжении Пинске, а Ярослава Новгороде, а Бориса Ростове, а Глеба Моуроме". Про інших синів князя — мовчок: мовляв, знав літописець, де сиділи князі, але не вважав за потрібне говорити про те.
Виникає також запитання: як фінська мова стала рідною київським князям, або якою мовою вони спілкувалися в "Мерянській землі"? Адже літопис писався в ті часи, коли в тій землі жив фінський етнос. І тут хочу нагадати ще кілька парадоксів: навіть ріка Волхов — питомо фінська назва. А Ільмень-озеро в XII столітті йменувалося фінськими словами — Мойско-озеро. І це в землі слов’ян!
На початку XV століття Великий Новгород і Псков відвідав лицар Гільбер де Ланноа, котрий зафіксував, що ріки, на яких розташовувався Псков, навіть у той час мали фінські назви "Моеда і Плеско", а назва "Велика", безсумнівно, є переклад... з фінського або латиського наріччя" [44, с. 1—20].
Тобто сама згадка фінських назв міст — князівських столиць — є цілковитим абсурдом для "князя-слов’янина". Ці вставки могли з’явитися в літописі значно пізніше. А оповідання про вбивство Бориса і Гліба геть сфальсифіковане. У тому проглядається далекоглядна мета.