Пропоную спершу відновити в пам’яті далекі події. Отже, згідно з "літописним сказанням", князь Володимир 988 року нібито направив княжити в Ростов — Бориса, а в Муром — Пііба. В літописі, як не дивно, геть-чисто відсутні пояснення, як племена меряі муромаопинилися в складі Київського князівства. Але ще більш дивним виглядає відсутність літописних згадок про прийняття християнства тими землями 988 року. Ми ж пам’ятаємо, як насаджувалося християнство в новгородській землі?
У результаті аналізу виходить, що сини князя Володимира — Борис і Гліб — до 1015 року (рік їхньої загибелі) були язичниками. Тому що в так званій ростовсько-суздальській землі, як ми побачимо надалі, перші священики з'явилися лише наприкінці XI століття. Такий анекдот "спливає" від запущеного "доважку брехні".
Згідно з тим же "літописним сказанням", старший брат Бориса і Гліба — Святополк, бажаючи захопити київський престол теля вмираючого батька, послав до молодших братів гінців і по дорозі, коли ті добиралися до Києва, убив їх. Весь анекдот великоросійської літописної неправди полягає в тому, що сини Володимира Борис і Гліб не були в роду старшими, а отже, не могли бути претендентами на великокнязівський престол. Відчуваєте весь комізм ситуації — старші брати залишилися живі, а молодших Святополк злякався?!
Секрет цього "убивства" — доволі простий: князі Борис і Гліб — перші, які правили нібито в "колисці великоросів", котрих "літописне сказання" згадало поіменно. Ось чому знадобилися вимисли: перші князі "великоросів" — перші святі московської землі. Для подібної "величі" брехати доводилося фундаментально. Усе наскрізь шито білими нитками!
Як виявилось, у цьому "літописному сказанні" повністю не погоджено описові й фактологічні дані. Послухаємо:
"Питання, звідки йшов Гліб на виклик свого брата Святополка, де він був при смерті батька? Судячи зі статті 6496 (988) року, Гліб сидів у Муромі... Але навіщо ж Гліб вирушає з Мурома по Волзі на конях?.. Для чого йому було два рази переправлятися через Волгу?.. Отже, доходимо висновку, що й у розповіді про вбивство Гліба в літописному сказанні, котре дійшло до нас, є вставки супроти первісної редакції" [32, с. 80].
Професор О. О. Шахматов школи б не досяг вершин у російській історичній науці, якби всі ці брудні маніпуляції зі "вставками" приписав авторам подібних дій. Як було заведено у всіх російських істориків, професор подібні дії відносив до гріхів "древніх літописців". Мовляв, це вони, невідомі, переписуючи матеріал, вносили відсебеньки. Найчастіше —- дурниці й вигадки.
І щоб повніше розкрити дурниці "князювання Гліба в Муромі", подамо напрочуд цікавий розрахунок, виконаний професором Н. В. Шляховим у процесі аналізу путі в Київ, яку нібито здолав князь:
"Н. В. Шляхов припускав, що Гліб ішов не з Мурома, а з Ростова (погляньте, як просто: захотів — і припускав. — В. Б.)... Цікавий поданий цим дослідником розрахунок, з якого випливає, що протягом 42 днів послам Святополка і Гліба доводилося долати по 46 верст на день (якщо Гліб сидів у Ростові) або по... 60 верст (якщо він сидів у Муромі). Але, крім того, Н. В. Шляхов відзначає неясність тієї обставини, навіщо Гліб потрапив в Отмичі (село в усті Тьми)... Отмичі розташовані на лівому березі Волги. "Чи не йшов він із Білоозера? Але тоді шлях подовжувався ще на 2677 верст" [32, с. 77].
Починаючи з петровських часів, російська верста становила 1,0668 км. Тобто Гліб і посли Святополка 42 доби скакали по глухій тайзі без підмінних коней по 65 кілометрів на добу (шлях із Мурома). Навіть степовикам хана Батия по гладкому вільному степу, постійно змінюючи на "ямах" коней, важко було досягти подібної швидкості упродовж 42 діб. Але "великороси", виявляється, все могли. Як і сьогодні. Папір усе терпів. Терпить і понині.
Однак іноді й О. О. Шахматов набирався мужності й спростовував очевидну неправду Послухаємо висновок професора:
"Отже, повідомлення про смерть Володимира, як воно викладене в літописному сказанні, що дійшло до нас, веде нас до рішучого твердження, що перед нами перекручений текст" [32, с. 74].
Чудово! Нарешті професор О. О. Шахматов добився істини. І далі він говорить цілковиту правду:
"Нестор повідомляє, що Гліб був при батькові, але після смерті останнього (1015 рік) утік із Києва, побоюючись Святополка. Літопис говорить, що Борис одержав у долю Ростов, Нестор замість Ростова називає Володимир (нехай читач не плутає — мова йде про Володимир-Волинський. — В. Б.). Літопис стверджує, що Глібовим уділом був Муром, Нестор подає все це так, що малолітній Гліб зовсім не був посаджений батьком на уділ. Важко припустити, щоб Нестор навмисне зіпсував літописне сказання" (32, с. 64—65].
Отже, професор О. О. Шахматов у властивому йому стилі довів, що й князь Київський Володимир Великий ніякого стосунку до ростовсько-суздальської землі не мав. А вимисли про призначення у фінську землю в 988 році його синів Бориса і Гліба — неправда пізніших часів. Професор узяв під особистий захист великого Нестора, підтвердивши, що давній літописець до фальсифікації літопису не мав жодного стосунку. Він, щоправда, не повідомив, хто й коли вніс зміни до київського літопису. Скоріше за все, подібне говорити було не можна.
Учений установив і подав неспотворений текст про призначення на уділ Бориса в 988 році: "...паче посла и потом отец, и на область Владимер, юже ему дасть, а святого Глеба оу себе остави (як малолітнього. — В. Б.)".Такі "загальноросійські літописні зводи" витворила знаменита катерининська "Комісія".
Що цікаво, переважна більшість російських і українських істориків згодні з наявністю "вставок" у давніх літописах. Однак затято пручаються доказам, що подібна компіляція виконана в XVIII столітті. Зрозуміло — неправда в київські літописи почала проникати значно раніше. Катерининська ж "Комісія" завершила процес компіляції. І внесла найбільш відповідальну лепту в питання фальсифікації історії Московії. Не будемо зупинятися на деталях.
Ми маємо розуміти: давні автори не могли спотворити текст Несторового літопису. Вони в тому не були зацікавлені й навіть не відали, як і в якому напрямку його спотворювати. Оригінали літописів були достовірній чисті, як сльоза, через що їх і вилучили з України-Русі, й вони зникли в столицях Російської імперії. Усі до одного!
Отже, настало XI століття, а так звана ростовсько- суздальська земля ще жодного дня не входила до складу Великого Київського князівства. І в цьому випадку, як то кажуть, нічого не зробиш.
Наприкінці розділу розповім напрочуд цікавий, на мій погляд, випадок, що трапився в 1991 році, коли в судомах і в крові валилася російська більшовицька імперія. Якось я був присутній на зустрічі з російським істориком, демократично налаштованою людиною. Не буду вказувати прізвище вченого, адже дотепер живі й здорові багато учасників тієї бесіди, серед них— мої друзі.
Після лекції професора тривала відверта бесіда про фальсифікацію російської історії. Учений не заперечував наявності таких фактів. Однак намагався відвести розмову від цієї теми. На мою пропозицію про необхідність проведення незалежної європейської експертизи паперу, чорнила, графіки й т. д. "загальноросійських літописних зводів", щоб переконатися, що вони походять із катерининських часів, професор оторопів.
На почату розмови я заявив йому, що є українцем і твердо впевнений, що Московія поцупила історію України-Русі. Професор особливо не заперечував, заявивши, що подібне у світовій історії зустрічається на кожному кроці. Але моя пропозиція про експертизу його шокувала. Відповів він не одразу, однак у стилі, якого я не чекав від демократа:
— Ніколи не розумів, чому наша російська влада так ненавиділа хохлів і завжди засилала їх на Соловки, у Сибір, у Магадан. Тепер, здається, починаю розуміти.
Він посміхався на весь рот.
А мені стало соромно за чергового російського шовініста. Відповів спокійно: