Подумайте, шановні читачі: якби Ростовсько-Суздальска земля наприкінці XI століття була частиною єдиної Київської держави з єдиною Київською митрополією, — залишили б держава і митрополія частину своєї землі та частину свого народу на довгі 60 років без управління і релігійного піклування? Цілковитий абсурд! Позаяк Київська держава на той час була в зеніті сили і слави.
Подібні абсурди супроводжують московську історію повсюдно. "Доважки брехні" завжди вели до абсурду і облуди.
"Безпосереднього спадкоємця святого Ісайі в Ростові, окремого єпископа цієї землі після нього ми не бачимо... Юрій Довгорукий... У його час Християнство... утверджується в Ростовсько-Суздальській області. Сучасним йому єпископом цієї області є Нестор" [9, с. 94].
Таку справжню картину мерянської землі, піддавши комплексному аналізу безсумнівні факти і події протягом
XI століття, спостерігає незалежний експерт.
Пропоную зафіксувати факти, які засвідчили відсутність у мерянській землі князівської влади, починаючи зі знаменитого 988 року до не менш знаменитого 1137 року. Отже:
988 рік.— Під ту пору, згідно із "загальноросійським літописним зводом", у Ростов і Муром нібито направилися князі Борис і Гліб. Як довів професор О. О. Шахматов, це твердження — звичайний вимисел російської історії, "вставка"-фальсифікація наступних часів. Давній київський літописець Нестор стверджував інше: Борис одержав престол від батька Володимира Великого у Володимирі-Волинському, а Гліб залишився при батькові, як малолітній. Вигадка про Бориса і Гліба — фальшивка російської історії в частині, яка стосується князювання в мерянській і муромській землях.
1024 рік.— У ростовській землі того року лютував голод, Князя в тій землі не було, князівської влади — також. Як свідчить Російський Енциклопедичний словник (випуск 1891 року, т. IV-А, с. 898), саме Булгарська держава 1024 року рятувала мерян від голоду. Подібні свідчення є також і в татарських (булгарських) джерелах.
1071 рік.— У ростовсько-суздальській землі того року з невеликою дружиною перебував новгородець Ян Вишатич. Нібито збирав данину для Новгорода. Князівської влади в землі не існувало. Що цікаво: християнської релігії серед фінських племен не помічено. Священика, який був серед дружинників, меряни-язичники вбили. Населення ставилося до прибульців вороже.
1073 рік.— Того рову, згідно зі збірником "Житія святих Ростовської області", меряни ("заблукана чудь") убили єпископа Леонтія. Ні князя, ні князівської влади в ростовсько-суздальській землі не було. Християнська релігія місцевим населенням не сприймалася.
1096 рік.— Московські історики стверджують, ніби того року "у своїй вотчині" побував і "покняжив" Юрій Довгорукий. Чергова брехня російської історії: Юрію Довгорукому в 1096 році могло бути максимум 5 років. Можливо, що він на той час навіть ще й не народився.
Докладніше про це ми вели мову вище. Інших князів у 1096 році в межиріччі Оки та Волги (мерянська земля) не було, як і князівської влади.
1107 рік. —"У 1107 році в Ростовській області не було князя...". "Під 1107(6615) роком у Ростовському літописці... читаємо: "приидоша Болгары... на Суждаль и обступиша град, и много зла сотвориша, воююще села и погосты... Сущии же люди в городе не могуще противу их стояти, не сушу князю у них..." [9, с. 72].
Настало XII століття, а князів у ростовсько-суздальської землі "не сущу".
1090—1120 роки. —Протягом цих тридцяти років у ростовсько-суздальській землі не було єпископа. Мерянин "святий Авраамій проводить свої дні в апостольських подвигах". Саме Авраамій Ростовський, за відсутності князівської влади і єпископа, зберігав тридцять років у фінському середовищі іскру християнської релігії, навчав молодих мерянських отроків азам християнства. Так тривало до 1137 року, поки не прибув князь Юрій Довгорукий.
1125—1137 роки.— Як пише професор Д. О. Корсаков, "... у 1125 році бачимо Юрія в Києві на похороні Мономаха... Він залишається на постійне проживання в Городці, недалеко від Києва... у 1137 р. Юрій іде в Ростов" [9, с. 72].
Тобто з 1125 до 1137 року в ростовсько-суздальської землі князівської влади не існувало. Тому що, згідно з так званими "літописними зводами", та земля вже належала Юрію Довгорукому. А він чомусь сидьма сидів під Києвом.
Якщо пошукати в історичних матеріалах імперії, можна знайти ще не одне свідчення, яке підтверджує факт відсутності в мерянській землі князя і князівської влади в період із 988 до 1137 року. Однак і цих фактів цілком достатньо. Весь "доважок брехні", що був запущений в "загальноросійські літописні зводи" катерининською "Комісією" (і не лише нею), мав головну стратегічну мету: з’єднати воєдино Велике Київське князівство з так званою ростовсько-суздальською землею та її етносом. Щоб дати "великоросам" право посягання на київську історичну спадщину Однак країна Моксель, на відміну від слов’ян, розвивалася та жила в IX—XII століттях за іншими законами і йшла у своєму розвитку окремим шляхом. Фінські племена країни Моксель до приходу князя Юрія Довгорукого в 1137 році в їхні землі зберегли своє історичне місце проживання, а представник племені меряАвраамій Ростовський став єдиним надійним фактором просування християнства в тому середовищі з 1090 до 1137 року Фінське середовище власними зусиллями майже 50 років живило й підтримувало християнську релігію. Тут байки російської історії про "слов’янське минуле" ростовсько-суздальської землі недоречні.
З приходом у ті землі дружини Юрія Довгорукого і нового єпископа Нестора релігія одержала підтримку і повільно, долаючи жорстокий опір, почала поширюватися. Слід гадати, що так званий Андрій Боголюбський,народжений від мерянки в мерянському середовищідо християнської релігії ставився прохолодно, радше навіть байдуже. Тому що вигнав зі своєї мерянській землі всіх батькових дружинників — християн — і "сперся на молодих отроків" - мерян. А відтак війська князів у мерянській землі навіть наприкінці XII і на початку XIII століття складалися здебільшого з мерян-язичників. Згадайте Ліпицькі битви в мерянській землі 1177 і 1216 років, коли загиблих язичників ховали "купою".
Повернімося, однак, до Юрія Довгорукого, у 1137 рік. Можна зрозуміти мотив, який відіграв головну роль і, власне, спонукав Юрія рушити в мерянську землю. Адже після смерті батька, Володимира Мономаха, 1125 року. Довгорукий "сидів під Києвом" 12 років. Це чималий час, зважаючи на те, що тривалість життя князя становила 40—45 років. Покинути рідні місця його змусили лише дуже вагомі причини. На нашу думку, їх було кілька. Визначимо головні. Маємо право припустити, — а київська історія про це свідчить, — що в Юрія Довгорукого була відсутня перспектива одержати значний уділ: Київ, Чернігів, Новгород. Адже навіть у свого батька він був шостим сином. А поруч чекали дядьки зі своїми спадкоємцями. Всі ті роки (12 років !!!) Юрій сидів у "городці під Києвом”. То було навіть не князівство. Другою причиною, як нам видається, стали поради церковних владик, яким необхідна була паства. Однак вони пам'ятали про долю своїх попередників. Були й інші причини. Але й перших двох досить, щоб рушити в дорогу.
Жінки в поході Юрія Довгорукого участі не брали. Та й дружина князя складалася зі 100—-150 воїнів. Раніше вже згадувалося про ту дружину. Ось так з’явився князь-Рюрикович у фінському середовищі. І цілком зрозуміло, що колонізація пішла двома шляхами: князівсько-військовим і релігійно-монастирським. Про них ми й поговоримо.
Хочу нагадати: російська історична наука перехід Юрія Довгорукого в країну Моксель визначила як повний розпад Великого Київського князівства та період появи нових незалежних князівств-держав. Почитаємо ВРЕ (3-тє вид., т. 12, с. 94):