Перші князі ростовсько-суздальської землі династії Рюриковичів були людьми абсолютно неосвіченими, але головне — клятвопорушниками. Між іншим, іще в першій половині XIX століття російські історики про це говорили не соромлячись. Московська облуда про "велич" перших князів "Залешанської землі" виявилася лише малою часткою тієї великої брехні, за допомогою отої Московія зазіхала на фундаментальні основи українського народу, його історії та його святинь.
Піянець і відбілювачі на лик Юрія Довгорукого, Андрія Боголюбського та їхніх спадкоємців почали накладати пізніше, особливо ж — у радянський час, коли московським історикам довелося трішки "поділитися" минулим Київської держави з "братами-українцями" і "братами-білорусами". Отоді й полилася облуда про "велич і шляхетність" перших великоросів — Юрія Довгорукого, Андрія Боголюбського та інших.
Пропоную ознайомитися з тим, як характеризував свого першого правителя граф Михайло Васильович Толстой у книзі "Розповіді з історії російської церкви". Книга видана в 1879 році, пройшла цензуру Московської духовної академії. Саме за цим підручником у духовних семінаріях і академіях до 1917 року (та й пізніше) вивчали "Історію російської церкви".
Послухайте:
"Тим часом, як гідний син Мономаха Мстислав Великий (Київський князь. — В. Б.) і благочестиві сини його — Всеволод і Ростислав подавали землі руській приклад християнських і царствених чеснот.., у землі Суздальській княжив молодший син Мономаха Юрій (Георгій) Володимирович, прозваний Довгоруким. Властолюбний, але безтурботний, він знаменитий в історії громадянським облаштуванням східного краю.., у якому він провів квітучі літа свого життя...
Юрій не мав чеснот великого батька, не прославив себе в літописах жодним подвигом великодушності, жодною дією щирого добросердя, властивого Мономаховому племені. Він не поважав святості клятв, часто збурював Русь із власного честолюбства. Будучи сином Мономаха, якого любили у всіх кінцях землі Руської, він не вмів заслужити народної любові ні на півночі, ні на півдні, де нарешті вдалося йому, незадовго до смерті, зайняти престол великого князівства. Народ Київський так ненавидів Довгорукого, що, довідавшись про смерть його, поспішив розграбувати палац князівський і не дав поховати тіла його поруч із гробницею Мономаховою: Юрія поховали за містом у Спаському Берестовському монастирі" [47, с. 67—68].
Навіть не віриться, що мова йде про великого Київського князя, якому не знайшлося місця в жодному із сотні київських храмів.
Я твердо впевнений, що ця людина ніколи не сиділа на київському великокнязівському престолі. Нагадаю читачам, що всі так звані "загальноросійські літописні зводи" ні словом не згадали про діяння Юрія Довгорукого до кончини Володимира Мономаха. Він, мовби вискочивши із кущів після смерті батька, якийсь час потинявся під Києвом, потім невідомо чому пішов у країну Моксель. Дивацтв, як у появі, так і зникненні цієї людини, цілком достатньо. Природно, питання появи князя Юрія вимагає особливо пильного вивчення. Ми ніколи не повинні забувати, що остаточний список усіх князів династії Рюриковичів відредагувала особисто Катерина II. А перед нею в династичному князівському роду брудними чоботями наслідив Іван IV (Грозний:) разом зі своїми духівниками. Саме цим (забрудненим) списком князів династії Рюриковичів ми сьогодні користуємося.
Не буду вдруге цитувати слова, сказані про Юрія Довгорукого особисто Катериною II. Навіть вона визнавала його хижацтво й клятвопорушення.
Ще більше невтішних слів можна сказати про Андрія Боголюбського. Тому граф Михайло Толстой у своїй книзі дуже хитро й практично блискавично обійшов питання про Андрія Боголюбського — один із прикладів уже церковного замовчування московського бандитизму й святотатства.
Покаяння ніколи не було властиве московському істеблішменту — як державному, так і церковному. Тому що покаяння завжди припускало недопущення подібних дій у майбутньому. А Московія ось уже вісімсот років поспіль ходить усе по тому ж порочному колу бандитизму, іменованому — "збирання землі російської".
Ми раніше встановили, що до приходу Юрія Довгорукого в країну Моксель. а це — 1137 рік, мерянський етнос тієї землі ще не прийняв християнську релігію і перебував в язичництві. Християнство тільки почало втягувати у свої ряди окремих представників фінського етносу. Навіть під час Ліпицької битви 1216 року у військах ростовсько-суздальських князів відзначений переважно язичницький контингент. Що значить: і в часи входження країни Моксель до складу Золотої Орди населення краю у своїй масі було язичницьким. І це стало вирішальним фактором підтримки християнської релігії з боку золотоординських ханів. Адже церква групувала й поєднувала населення в громаду, вела його облік. Це в першу чергу було потрібно ханській владі. Тому з першого дня входження ростовсько-суздальської землі до складу Золотої Орди (січень 1238 року) церква стала головним інструментом у руках ханів по залученню фінського етносу до складу держави.
Хочу нагадати про ще один принциповий момент. Мова йде про час призначення ханом Батиєм баскаків у ростовсько-суздальській землі. Історики Російської імперії запустили в це принципове питання неабияку порцію 'доважку брехні". За їхніми "сказаннями", хан Батий взагалі на багато років забув про своє завоювання країни Моксель. Мовляв, пройшовся вогнем і мечем та пішов собі геть — у пониззя Волги і Дону. Однак подібні твердження — відверта брехня. Цією неправдою московські історики намагалися приховати два принципових питання: перше — про призначення на посаду великого Володимирського князя Ярослава Всеволодовича, і друге — про проведення першого перепису населення в "Залешанській землі". Саме ці два питання є ключовими, пояснюючи повну залежність місцевих призначенців від центральної влади Орди.
Кожному зрозуміло: хан Батий не для того завойовував ростовсько-суздальську землю, щоб забути про неї на кілька років, не призначивши в ній свого управителя — баскака. А головне — не встановивши постійної (щорічної) данини зі своїх нових володінь.
Твердження про те, що після походу хана Батия ростовсько-суздальська земля була повністю розорена й спустошена, також не мають підстав. Ці твердження—цілковитий вимисел. Знищувалися лише ті, хто піднімав зброю на прибульців, чинив опір. Це аксіома — не вимагає доказів. У російській історії, особливо в церковній, збереглося чимало свідчень про те, як хан Батий пощадив селища й монастирі, що добровільно скорилися йому.
Читаємо московські свідчення: "Ризположенський, жіночий (монастир), у повітовому місті Суздалі; існує з 1207 року... При навалі Батия, у 1238 році, коли Преподобна Єфросинія (черниця. — В. Б.) була ще жива, місто Суздаль розорене татарами; обитель же збережена її молитвами й залишилася неушкодженою" [51, с. 41].
Зрозуміло, що не самою лише молитвою був урятований монастир. Черниця Єфросинія скорилася ханській владі (тому що будь-яка влада — від Бога), присягнула на вірність Батию і продовжувала управляти обителлю. Під наглядом ханського баскака. Усе по-житейськи просто й буденно. Однак у таких діяннях і подіях геть-чисто відсутня "московська героїка й патріотика". Чого, власне кажучи, не спостерігалося за давніх часів. А це зовсім не влаштовувало російських шовіністів. Тому й народжувалося безліч "доважків брехні" й героїчної патетики.
Наведу іще більш очевидний приклад: "Богословський, чоловічий (монастир), за 25 верст від Рязані на березі Оки... Він заснований на початку ХІІІ століття... Є переказ, що Батий... наблизився до обителі з наміром її розікрасти; але, вражений раптово жахом, замість руйнування обдарував його скарбами, і до ікони Богослова, що була тоді запрестольною, приклав герб і печатку свою золоту; та й після того мав до обителі повагу, від чого вона й не піддалася загальному нещастю... Рукоятка цього чудотворного образа зберігається досі в ризниці, з написом, що вияснює цю достопам’ятну подію, ... печатка ж Батиєва взята, у половині XVII століття, Архієпископом Рязанським Мисаїлом і — ...нею позолочена водосвятна чаша, що перебуває нині в Успенському Кафедральному Соборі, у Рязані" [51, с. 461].