Навіть поховали святителя Петра в недобудованому храмі. Бо ж іншого, свого храму митрополит Петро в північних улусах Орди не мав.
Неприємності очікували і наступного митрополита.
До речі, нагадаю читачам, що однією з дружин хана Узбека була дочка візантійського імператора. Тому новий митрополит Феогност прибув у Золоту Орду таки швидко. Уже в середині 1328 року цей священнослужитель з’явився в Києві. Однак у Києві Феогноста не прийняли. Це зрозуміло, адже його кандидатура узгоджувалася з ханом Узбеком.
Послухаємо графа М. В. Толстого:
"Святий Феогност митрополит... Родом грек, митрополит... з 1328 року, відвідавши Київ і Володимир, прибув до Москви й оселився "у дворі святителя Петра, де відтоді назавжди утвердилася кафедра Московських первосвятителів" [49, с. 61].
Починаючи з 1320 року, митрополити не могли розташовувати свою кафедру ні в Києві, ні в Сараї. їх там не приймали. Тільки з цієї, головної причини митрополити змушені були перебратися в "зачастокольну", "луб'яну" Москву. А Київ, на вимогу великого Литовсько-Руського князя Ольгерда, одержав від Константинополя власного митрополита: "Патріарх, поступаючись вимозі Ольгерда, князя Литовського, поставив для Литви іншого митрополита" [49, с. 119].
Московський митрополит Феогност віддано служив ханові Золотої Орди — Узбекові.
Із першої нашої книги ми, очевидно, пам’ятаємо, як митрополит Феогност відлучав від церкви й піддавав анафемі (за вказівкою хана Узбека) не лише окремих князів, а й навіть жителів цілих міст. Згадайте псковитян, відлучених від церкви Феогностом. Однак після смерті хана Узбека д ля митрополита почалися інші неприємності. Син хана Узбека — Джанібек, а особливо його знать, бачили колосальні багатства, які накопичувалися в руках православних владик, тому спробували змінити ситуацію. Вони побажали змусити церковних владик, як найбільших власників, платити податки (данину) до скарбниці Золотої Орди. Прибувши 1342 року в столицю Сарай до нового хана Джанібека, митрополит Феогност не зміг вільно одержати ярлик на митрополію. Міністри Золотої Орди, очевидно, з відома самого хана, зажадали від Фсогноста добровільної відмови від пільг, отриманих церквою за старих часів. Але оскільки й ті часи дуже жорстко дотримувалися Яси Чингісхана (зведення законів імперії), то скасовувати укази Батия, Берке, Менгу-Тимура та інших ханів Джанібек не міг. Він побажав того домогтися, натиснувши на Феогноста з боку "ханського двору". Послухайте, як цю тему подає церковна література:
"У 1342 році блаж. Феогност змушений був вирушити в Орду до нового хана Джанібека. Там утримали митрополита: фанатики ісламізму настійно вимагали, щоб митрополит платив данину за себе й духівництво. Феогност посилався на ханські ярлики, котрі звільняють Церкву від податей, але магометани, не бажаючи порушити статути монгольського уряду, хотіли довести первосвятителя до того, щоб він сам відмовився від колишніх прав. Із цим наміром вони утримували митрополита та піддавали його різним випробуванням, але блаж. Феогност терпів і повернувся на батьківщину з колишніми правами. Сказання про "страждання преосвященного Феогноста митрополита за дань церковну" опубліковане в "Степенній книзі" І, 442—444" [49, с. 61].
Як бачимо, держава Золота Орда, куди майже три сотні років входили ростовсько-суздальська земля і Московський улус, була не диким і відсталим утворенням кочівників, а організованою, централізованою державою, яка діяла за суворими, сотні років дотримуваними законами. Московія в тій державі була невід’ємною, зі столищ Орди Сарая керованою. частішою. Московська вигадка про нібито вільне, не залежне від Орди існування й розвиток абсолютно необгрунтована.
Послухаємо професора Г. В. Вернадського:
"Північно-східна Русь (мова йде про ростовсько-суздальську і рязанську землі. — В. Б.) була в безпосередньому підпорядкуванні золотоординських ханів" [56, с. 112].
Митрополит Феогност помер 11 березня 1353 року під час страшної морової чуми, званої "чорною смертю". Із цією смертю пов’язаний кінець другого періоду православ’я в ростовсько-суздальській землі.
До 1354 року московська православна церква повністю відокремилася від Києва. Як побачимо в наступному розділі, саме із цього часу її дії почали набувати абсолютно нових, цілеспрямованих і агресивних рис, спрямованих на розширення та збагачення церкви.
9
III. Період монастирського засилля
Роки першої половини XIV сторіччя стали періодом розквіту Золотої Орди. Саме за ханів Узбека (1312—1342) і Джанібека (1342—1357) імперія Золота Орда користувалася найвищою шаною і повагою серед своїх ближніх і Далеких сусідів. У державі на дуже високому рівні розвитку були культура, ремесла й торгівля. Дипломатія Золотої Орди впливала навіть на держави північного узбережжя Африки. Саме в той час, за велінням хана Джанібека, у 1354 році на митрополичу кафедру в Москві був висвячений Алексій.
Послухаємо сучасного московського професора: "Ще за життя Феогнаста... були спрямовані посли в Константинополь із проханням нікого не призначати спадкоємцем Феогноста, крім Алексія. Посли повернулися вже після смерті Феогноста із пропозицією, щоб Алексій вирушив у Константинополь для хіротонування. Алексій поїхав у Константинополь, де й був висвячений на митрополита" [61, с. 94—95].
Нагадую, що відбути в Константинополь майбутній митрополит міг тільки з дозволу хана, маючи на руках два ярлики: один надавав право саме йому, Алексію, просити митрополичу кафедру, а інший — надавав право пересування по території Золотої Орди й дозволяв одержувати коней і продовольство на "поштових ямах".
Професор І. У. Будовніц у своїй книзі про це говорить: "Зберігся ярлик Тайдули (дружина хана. — В. Б.) Алексію (1354 р.), що надає йому змогу вільно пересуватися через її володіння в Константинополь" [61, с. 96].
До речі, ще більш повно наші висновки підтверджені "Довідковим енциклопедичним словником", виданим К. Крайя в царські часи. Читаємо: "У Древн(ій) російськ(ій) вівліоф(іці) разом із ярликом Бердибека (хан Золотої Орди в 1357—1361 рр. — В. Б.), даним св. Алексію, надрукований і ярлик Тайдули, даний цією царицею з нагоди подорожі митрополита в Константинополь" [1, т. 10, с. 47—48].
Кожен крок пересування московського князя й митрополита по Золотій Орді суворо контролювався. Він був під постійним наглядом татаро-монгольської виконавчої влади (баскаки, ямські доглядачі й т. д.).
У зв’язку з цим, читачі повинні більш наочно уявляти міру зацікавленості московських володарів XVIII століття у вилученні всіх письмових першоджерел у підкорених народів. Тому московити і споряджали експедицію за експедицією по всій імперії, вишукуючи й вимітаючи геть усе. Вони достовірно знали, що загрожувало імперській брехні, тій історичній карикатурі, котру нам подавали як "Історію держави Російської". Тому діяли і справді з державним розмахом і принциповістю.
Однак повернімося до митрополита Алексія. Як видно, митрополит Алексій залишився б одним із рядових служителів московської церкви, якби ханська воля та збіг обставин не втрутилися в його долю. Ось про що повідав усе той же "Довідковий енциклопедичний словник" К. Крайя: Тайдула, ординська цариця, дружина хана Чанібека (Джанібека. — В. Б.). У 1357 році, страждаючи від тяжкої хвороби й наслухавшись про чесноти св. митрополита Алексія, вона вимагала його допомоги. Хан писав до вел(икого) кн(язя) Іоанна Іоанновича: "Ми чули, що Небо ні в чому не відмовляє молитві головного попа вашого; хай випросить же він здоров'я нашій дружині". Св. Алексій приїхав в Орду з надією на Бога, і не обманувся: Тайдула видужала. Як вияв своєї подяки св. Алексію, вона випросила в сина свого Бердибека... милість для російської держави й церкви" [1, т. 10, с. 47—48].