Звичайно, не можна всерйоз сприймати слова про "російську державу", тому що її в ті часи не існувало. Мова йде про отримані привілеї для церкви й Московського улусу Золотої Орди. Хан дозволив митрополитові відкривати в неосвоєній лісовій глухомані монастирі й пустині без додаткового запитування дозволів на це. Високий дозвіл хана став переломним моментом для становлення християнства і московської державності. Він дозволив московській митрополії за 150—200 років примусово втягнути в християнство фінські племена, котрі жили в глибоких лісових масивах майбутньої Московії. Тих же, хто опирався, московська церква або виганяла з обжитого місця, або знищувала. Церква і влада діяли рішуче й жорстоко.
Зацікавленість ханської влади в таких діях цілком очевидна. Таким чином, у руках московського митрополита, а звідси — в руках московського князя, опинилися найбільші земельні й людські ресурси. Що й дало йому можливість надалі прибрати до рук усі інші самостійні сусідні князівства-улуси Золотої Орди.
Митрополит Алексій став організовувати й створювати принципово нові монастирі — монастирі-власники.
Послухаємо І. У. Будовніца — якими були старі монастирі, відкриті в країні Моксель із 1090 до 1354 року:
"Засновувані князями, єпископами, боярами та утримувані на їхні кошти, ці монастирі будувались як "притулок" для великих вкладників, котрі жили в них за келліотським статутом, ніяких господарських завдань перед собою не ставили" [61, с, 73].
Старі монастирі, по суті, не могли накопичувати величезних багатств. Вони їх проїдали. Хоча цілком зрозуміло, що якісь цінності — духовні, культурні та навіть матеріальні — були і в старих, келліотського укладу життя, монастирях. Притім православні проповідники старих монастирів діяли в середовищі місцевих фінських племен переважно проповіддю. Принагідно допомагали аборигенам порадами, лікуванням найпростіших хвороб, новим насінням тощо. У старому монастирі послушник здійснював спробу порятунку грішної душі. Відмолював свої гріховні помисли й діяння. Ось чому такі монастирі не могли вирішити питання повної християнської колонізації місцевого фінського етносу. Адже язичницькі фінські племена й громади, перебуваючи поза досяжністю влади і використовуючи землю, ліс, пасовища, угіддя тощо, могли існувати незалежно, ігноруючи владу й православну церкву. В цьому була їхня перевага.
Чимало церковних діячів ростовсько-суздальської землі бачили своє безсилля й відчували необхідність інших заходів. При цьому вони чітко розуміли, що, коли такі заходи із залучення навколишнього населення до православ’я не будуть рішучими, подібну місію здійснять або іслам, або католицизм. Тим паче, що про це постійно нагадував Константинополь.
Ось чому, одержавши дозвіл ("милicть") хана, митрополит Алексій змінив напрямок діяльності московського православ’я, тобто церкви. При цьому необхідно пам’ятати, що одночасно він сконцентрував у своїх руках і князівські функції. Це підтверджується московською історіографією. Читаємо: "Алексій... митрополитіз 1354 (року)... Підчас князювання Івана Івановича Красного і малолітства Димитрия Івановича (прозваного Донським. — В. Б.)... був фактичним главою уряду" [ 16, т. 1, с. 418].
Що ж змінив митрополит Алексій у московському православ’ї?
Відповідь дуже проста: відношення до земельної власності, — спрямувавши дозволену ханом монастирську колонізацію в русло збагачення церкви та силового захоплення язичницької землі разом із населенням. Охрещений фін практично ставав при монастирі рабом. Із цих часів походять московитські "крєстьянє", тобто охрещені в православ’я фінські племена — християни ("крестиане").
Цей факт не заперечувався московською радянською історіографією. Послухаємо: "Ситуація змінюється в другій половині XIV ст., коли один за одним починають виникати монастирі нового типу які засновуються вже не знатними... можновладцями, а людьми, котрі не володіють земельними наділами, середнього статку, але енергійними, заповзятливими, котрі ставили перед новопосталими "обителями" насамперед господарські завдання й перетворювали ці обителі на самостійні феодальні вотчини, які безупинно обростали селами, хуторами, різними земельними угіддями, сіножатями, соляними варницями, рибними ловами із залежною й найманою, але робочою силою, що неухильно закріпачується," [61, с. 74—75].
Ось що цікаво: багато сотень років московські "писаки історії” переконували увесь світ, що якраз Московське князівство було найбільш прогресивним і розвиненим. Воно, мовляв, із першого дня свого існування тільки тим і займалося, що вирішувало "загальнодержавні російські проблеми". Лилася неймовірна дурість: Москва й шляхетна, і прогресивна, і найбільш розвинена, і наділена "загальнодержавним баченням", і таке інше.
Усі подібні вимисли — брехливі. Навіть у середині XIV століття Московський улус у складі Золотої Орди був найбільш відсталим і глухим. Уже за 2—3 версти від Москви починалися глибокі пустища й нетрі. Саме на освоєння московської глухомані були спрямовані первісні зусилля й дії митрополита Алексія. Тільки за період митрополичого служіння особисто Алексієм у глухих лісистих нетрях Московії було закладено більше 20 монастирів нового типу. Повторюю — тільки на території майбутньої Московської губернії. Ось деякі з них:
— Чудов монастир (заснований у 1365 р.);
— Симонів монастир (заснований у 1370 р.);
— Савин—Сторожевський монастир (заснований у 1377 р.);
— Спасо-Андроніїв, або Андроників, монастир (заснований у 1360 р.);
— Висоцький-Богородський монастир (заснований у 1373 р.);
— Пешношський — Миколаївський монастир (заснований у 1361 р.);
— Алексіївський монастир (заснований у 1360 р.);
— Владичин монастир (заснований у 1362 р.);
— Рождественський — Старосимоновський монастир (дата заснування — 1370 р.);
— Богоявленський — Троїцький монастир (заснований у ті ж роки).
І десятки інших, заснованих із дозволу й благословення митрополита Алексія.
Практично всі монастирі нового типу відкривалися в глухій тайзі, де згодом стали місцями виникнення нових селищ і міст.
Згадайте таку появу Москви в 1272 році на місці побудованої церкви в дикій мерянській глибинці.
За приблизними підрахунками, за час перебування святого Алексія на митрополичій кафедрі в системі Московської митрополії, уже відокремленої від Києва, було засновано більше 60 монастирів-власників. Однак головне навіть не кількість, головне — була задіяна система примусового залучення фінського язичницького етносу до православ'я і нагромадження в руках церкви колосальних матеріальних та людських ресурсів. Що особливо хочеться відзначити: абсолютно не порушуючи існуючих золото- ординських законів. Тільки завдяки ханським "милостям".
Цей "монастирський хід" московської церкви тайговими нетрями ординської півночі тривав у XV і XVI століттях. Саме завдяки жорстокій монастирській колонізації було підкорено ханській владі, а надалі — московській князівській, фінський язичницький етнос північних улусів імперії.
Ніякого слов’янського "начала" і "присутності" не спостерігалося. Оскільки, приймаючи християнську релігію, слов'янські племена Подніпров’я і Новгорода залишалися вільними людьми. У той час як у московській інтерпретації християнської релігії практично все фінське населення, котре приймало християнство, ставало власністю (рабами) або монастирів, або чужорідних власників: князів, баскаків, бояр, ханів.
Подивіться, якими колосальними багатствами володіли монастирі північних улусів імперії Чингісидів. Хоча у нашому розпорядженні дані середини XVIII століття, читачі мають розуміти, що нагромадження матеріальних багатств і людського потенціалу в монастирях відбувалося протягом декількох століть.
1. "Троїцько-Сергієва Лавра, ...чоловічий монастир у Дмитровському повіті за 60 верст від Москви, біля річок Кончура і Глинниця, недалеко від давнього містечка Радонежа... Від нього залежало близько 30 монастирів і пустинь, а в маєтках, що належали до нього до 1764 року, числилося понад 106000 душ селян" [51, с. 180].