Не викликає сумніву, що Кіпріан прибув до Києва і зайняв кафедру митрополита з дозволу князя Ольгерда. Тим паче, що й раніше, на вимогу цього князя, Київська митрополія мала окремого митрополита (про що ми згадували вище).
Історія Московії періоду 1300—1410 років перекручена до повного абсурду. Не будемо ворушити всю історичну облуду Московії того періоду. Звернімося лише до тих фактів, якими будемо оперувати.
Отже, митрополит Кіпріан був висвячений для Києва. Цілком природно, що, прибувши в Київ, він представився великому Литовсько-Руському князеві Ольгерду та знаті держави. Був посвячений у взаємини Литовсько-Руського князівства із Золотою Ордою, які на той період були винятково напруженими. І оскільки це були часи найбільшої смути в Золотій Орді, а смуту сіяв темник Мамай, який практично управляв Ордою, то цілком зрозуміло, що саме стосунки Ольгерда з Мамаєм визначали відносини між сусідніми державами.
Після смерті митрополита Алексія Кіпріан у середині літа 1378 року, найімовірніше, за вказівкою Константинопольського Патріарха й за згодою Литовсько-Руського князя, вирушив до Москви.
А далі московська історіографія спотворила всі події, пов’язані з Кіпріаном, до повного абсурду. Начебто московський князь Димитрій, майбутній Донський, не дозволив Кіпріану зайняти митрополичу кафедру і посадив його під арешт. Але пізніше випустив і вигнав назад у Київ. Мовляв, дивіться: повновладний господар Московії, що хоче, те й робить. Звісно, подібна писанина виглядає сумнівно. Тому що російська історія завжди щось приховувала. У нашому випадку вона промовчала про кілька конкретних фактів.
Перший: рішення про допуск на митрополичу кафедру приймав хан Золотої Орди після доповіді головного баскака. А оскільки депеша великого баскака з Москви в столицю Сарай і відповідь хана були в дорозі кілька місяців, то, природно, Кіпріан весь цей час займався управлінням Московською митрополією: знайомився з єпископами, висвячував у сан священиків, відвідував монастирі, проводив у храмах богослужіння та інше. Що цікаво: митрополит Кіпріан таки правив митрополією. Отож очевидна московська вигадка про вчинки Димитрія, так званого Донського.
Але російські історики замовчували ще більш достовірний факт: відлучення Димитрія Донського від церкви, піддання його анафемі й прокльону. Ви ніде в популярній літературі (крім спеціальної) не знайдете повідомлення про цей вчинок митрополита, здійснений глибокої осені 1378 року. Митрополит Кіпріан відлучив Димитрія від церкви і піддав прокльону привселюдно в церкві, у присутності єпископів і священиків. Після чого виїхав до Києва.
Що ж приховується за цим дивним церковним прокльоном Димитрія Донського?
Не можна всерйоз сприймати російські вимисли про "заборону князя". Ми вже бачили, що в московському Кремлі навіть через століття, у 1477 році, князь був "під ковпаком" Великого Баскака. Доведеться згадати історичні події того часу.
Отже, 1373 року Литовсько-Руський князь Ольгерд "увійшов з Боярами Литовськими в Кремль, ударив списом об стіну на пам’ять Москві й вручив червоне яйце Димитрію". Так московський князь став залежним від Литовсько-Руського князя Ольгерда. Хоч скільки я шукав в історичній літературі, крім російського словесного лушпиння, мені нічого більше на цю тему поки що відшукати не вдалося. "Чистильники" спрацювали на совість. Однак сліди московської залежності від великого Ольгерда збереглися.
Так, у 1373 році в "загальноросійських літописних зводах" знаходимо: "А князю... Димитрию Московскому бышеть розмирие с Тотары и с Мамаем".
Уже в 1377 році Димитрій посилає свої дружини на ріку П'яна проти татарських військ і зазнає цілковитого розгрому. Але в 1378 році на ріці Вожа його дружини разом iз дружинами Литовсько-Руського князя Андрія Полоцького розбили війська підручного Мамая — Бегича. Зверніть увагу: 290 перемогу святкували в 1378 році разом із військами сина Ольгерда Андрія Полоцького.
Спільні дії московського князя Димитрія із сином Ольгерда більш ніж дивні, якщо керуватися московськими "сказаннями" про дружбу Ягайла (також сина Ольгерда) з Мамаєм. Ягайло став великим Литовсько-Руським князем після смерті Ольгерда в 1377 році. Немає ні найменшої підстави стверджувати, що він укладав якийсь союз із Мамаєм проти Московії. Це суперечить звичайній логіці: володар ніколи не укладав договорів зі слугами в ті часи. Московська історіографія цією брехнею прикриває доволі серйозний факт, котрий московити побажали піддати забуттю.
Навіщо ж Литовсько-Руський князь Ягайло в 1378 році направив митрополита Кіпріана до Москви?
На це запитання є лише одна логічно достовірна відповідь: він зажадав від московського князя Димитрія приєднатися до Литви для відсторонення Мамая від влади і відновлення в Золотій Орді законного правління великої династії Чингісидів. Скоріше всього, Димитрій, прозваний Донським, повстав проти цієї вимоги. За що й був відлучений від церкви та підданий анафемі митрополитом. Будучи під прокльоном, Димитрію нічого не залишалося, як приєднатися до походу литовсько-руського війська проти Мамая 1380 року. Зверніть увагу: саме московські дружини Димитрія приєдналися в Коломні до військ литовсько-руських князів Андрія Полоцького, Дмитра Брянського і Боброка-Волинського (Дмитра Каріатовича). Свідченням саме цієї історичної правди є той безсумнівний факт, що після вступу на ханський престол Золотої Орди в 1380 році Тохтамиш підписав союзницький договір з великим Литовсько-Руським князем Ягайлом. Цей договір діяв упродовж 20 років. Результатом договору стала знаменита битва 1399 року на ріці Ворсклі, коли Вітовт пішов війною проти ворогів Тохтамиша.
І саме в тій битві загинули три великих русичі (не плутати з московитами) — князі: Андрій Полоцький.
Дмитро Брянський, Дмитро Каріатович (Боброк-Волинський).
Тому московська брехня — мовляв, усі три литовсько-руські князі вірно служили Димитрію Московському, не має сенсу: не міг волелюбний князь-русич піти в услужіння до золотоординського раба-васала.
Не можна принижувати великих предків.
Така історична правда про відлучення Димитрія Московського від церкви, про піддання його митрополитом Кіпріаном анафемі та про Куликовську битву.
Спотворили московити історію ґрунтовно!
Однак повернімося до митрополита Кіпріана. Тільки в 1390 році, за згодою великого Литовсько-Руського князя Вітовта і хана Тохтамиша, митрополит Кіпріан переїхав до Москви. Він прибув у Москву по двох роках після смерті Димитрія Донського.
Митрополит Кіпріан продовжив зусилля православної церкви по залученню фінських племен до християнської релігії за допомогою насадження монастирів-власників у північних улусах Золотої Орди. Ця цілеспрямована політика стала домінуючою догмою московського православ'я на багато сотень років. Мінялися методи дій — принципи залишалися незмінними.
Помер святий митрополит Кіпріан 16 вересня 1406 року. Похований у підмосковному селі Голеніщево. Поховання митрополита в підмосковному селі закономірне. Позаяк Москва в ті роки лежала в руїнах. Після повного знищення в 1382 році ханом Тохтамишем вона багато десятиліть перебувала в запустінні та забутті. Тим паче, що в 1407 році була повторно повністю спалена новим великим ханом Золотої Орди Тимур-Кутлуком. Точніше, його полководцем Едигеєм.
Згадайте знамените послання Едигея до князя Василя, сина Димитрія, так званого Донського: "...а нині тікаєш, як раб!.. Помисли і навчися!".
Природно, новий митрополит зміг з’явитися в північних улусах Золотої Орди тільки по деякому часі після цих страшних подій. Так і було!
Новий московський митрополит Фотій після довгих процедур узгодження із Золотою Ордою прибув із Константинополя тільки в 1409 році. І займав митрополичу кафедру до 1431 року. "Ханське благословення" для Московської митрополії продовжувало зберігати силу всі ці роки. Монастирі й далі процвітали, збагачувалися й розширювалися, поглинаючи фінські племена. У монастирях, як і у всіх церквах північних улусів Орди, і далі вихваляли єдиного, посланого Богом для московитів, Царя (Хана), святителі й далі піддавали анафемі й відлучали від церкви князів, котрі провинилися перед ханом і його баскаками.