8. Цінні розкопки проведені в ті ж часи К. М. Тихонравовим біля Вознесенського посаду Шуйского повіту, біля річки Увода. Вони позначені на карті О. С. Уварова цифрою 24. "Ці кургани, як зауважив К. М. Тихонравов, дуже подібні до курганів Суздальського повіту біля села Шокшово.., а також з іншими курганами Юр’євського й Переславського повітів. Головні предмети — бронзові поясні пряжки з бубонцями та бляхами — характерно мерянські..Кістяки були поховані... Крім срібних зап'ясть, перстенів, сокир, серг, намиста тощо, на шиї одного кістяка, разом із сердоліковою бусою, знайдено фрісландський пфеніг Генріха III (1057—1068) та ще три нечіткі, імовірно також західні" [4, с. 45].
9. Цікаві кургани біля ріки Молога, позначені номерами 25 і 26. Розкопки й дослідження курганів цього краю провів Л. М. Сабанєєв. На його думку, всі кургани на ріках Сіть, Себла й Лама належать двом періодам: одні — стародавні мєрянські,а інші — татаро-монгольського періоду, — так звані бойові кургани.Але обидва періоди включають поховання одного фінського етносу. Племена, що жили на річці Молога та її притоках — Сіть, Себла, Лама й Мелега, були тими ж і в X, і в XIII століттях. У давніх курганах знайдено речі й прикраси, цілком тотожні мерянським:глиняні горщики, намиста, бронзові скроневі кільця, залізні зап'ястя, бронзові серги й перстені. У більшості випадків у курганах виявлені останки кістяків, рідше — палене вугілля. Глиняні горщики, як і зазвичай, були знайдені в кожному кургані. Переважно вони лежали в ногах кістяків.
Археолог О. С. Уваров обґрунтовано включив річку Молога до території "Мерянськоїземлі". Хоча неабияк згрішив, провівши межу мерянськоїземлі на добрих сто кілометрів південніше. Позаяк мерянська земля в Мологському краї, як і на ріках Ока, Протва, Москва, Пахра, Руза, простелялася значно далі на Захід, аніж зазначено О. С. Уваровим.
Ми, природно, охопили не всі курганні місцевості, вивчені О. С. Уваровим. Але надалі постараємося подавати для прикладів матеріали, які раніше не згадувалися. А читачам подаю назви всіх 43 місцевостей, про розкопки яких докладно, в деталях розповів археолог О. С. Уваров: Велика і Мала Брембола, село Городище, Олександрова гора, село Краушкино, місцевість Ростов-Новоселки, село Туровське, село Клементьєво, село Шурскала, село Богослов, село Шутаря, село Кустери, село Пужбола, Городок на Сарі, село Осипова Пустинь, село Кабанське, село Аламово, село Родованьє, Хабарів городок, село Вйоски, село Миславль, село Петраїха, село Малютіно, село Стебачово, село Весь, городок Лиса Гора, село Мале Давидовське, село Шокшово, село Шелебово, село Кубаєво, село Старе Биково, Суздаль і Сільце, село Чирніж, село Шіздилово, село Васильки, городище Турдан, Числовські городища, сільце Городище, городище біля села Даниловського, село Плоске, Володимир на Клязьмі, місцевість біля річки Увода, кургани Мологського повіту, село Добре.
А зараз перейдемо до вивчення мерянськихзвичаїв і тих характерних мерянськихознак, які дозволили виокремити їх із середовища інших народів.
Отже, у мерян існувало два похоронних обряди: спалювання з похованням останків у горщику й звичайне поховання тіл. Ось як про це пише О. С. Уваров:
"Коли ми вказували на ознаки, які відрізняють мерянськімогили від могил інших народів, ми намагалися відновити їхню одіж з усіма її своєрідними прикрасами. Тепер на підставі тих подробиць поховання, які вбачаються із усіх розкопаних курганів, можна відновити також і похоронні обряди Мерян... Меряни, приступаючи до обряду спалювання, одягали покійника в найкращу його одежу, з усіма звичайними, вигадливими його прикрасами, й обставляли тіло всіма речами, які йому слугували за життя. Потім, розклавши багаття, спалювали все разом... Вогонь при спаленні був доволі сильний і горів доволі довго. По закінченні спалення ретельно збирали кості та всі інші спалені предмети і клали їх у глиняний горщик, причому збирали також і все вугілля, яке залишилося від згорілого багаття. Ці подробиці підтверджують, дослівно свідчення Ібн-Даста (збереглися його праці. — В. Б.): "наступного дня, по спаленні небіжчика, відправляються на місце, де воно відбувалося, збирають попіл і кладуть його в урну, яку ставлять потім на пагорбі"... Від-так приготувавши могилу, в ній розсипали шар вугілля, імовірно того, що залишилося від багаття, і на нього ставили горщик з паленими кістками та з усіма іншими спаленими предметами... Якщо обгорілі речі не вміщалися в горщику, тоді розкладали їх навкруги горщика,... іноді... навкруги горщика з людськими кістками лежали спалені кості тварин, імовірно домашніх... Найкраще збереглася могила зі спаленими кістками на відомій горі Грем’яч, у великому кургані завширшки 39 аршинів і заввишки 3,5 аршина (аршин — тюркське слово, міра довжини; 1 аршин = 16 вершків - 71,12 см. — В.Б.)" [4, с. 54—56].
Ми маємо розуміти: іноді могли траплятися як окремі розбіжності зі звичними похованнями, так і різні додаткові предмети в могилах. Це природно, бо майнове розшарування мерян уже тоді давалося взнаки.
Тепер перейдемо до мерянськогозвичаю поховання тіл:
"У Меряніснував загальний звичай ховати небіжчиків обличчям на схід, і лише вкрай рідко зустрічаються винятки із цього правила... Але... правила допускали різноманітне розташування рук. В одній і тій же групі курганів, що належать до одного часу, ми зустрічаємо кістяки у чотирьох різних положеннях: 1) з обома простягненими руками, 2) із правою рукою простягнутою, а лівою покладеною на грудях, 3) із лівою — простягнутою, а правою покладеною на грудях, і, нарешті, 4) з обома руками, схрещеними на грудях.
Усі чотири способи розташування рук зустрічаються в найдавніших Мерянськихцвинтарях (як у Веськово)...
У головах і в ногах покійника зазвичай ставили глиняний горщик, імовірно зі стравами або з жертвоприношеннями, так само, як це робилося в могилах з паленими кістками. Часто також замість одного горщика було два...
Меряни,за звичаєм багатьох язичницьких народів, клали також у могилу навколо покійника, незважаючи на те, за яким із двох обрядів він був похований, — всі улюблені його речі й домашнє начиння... Крім знарядь ремесла й начиння, самого покійника клали в могилу у святковій одежі, з усіма прикрасами, з амулетами, металевими підвісками, бляхами. Жінок також ховали у святковій одежі з сергами у вухах, намистом і монетами на шиї, з різноманітними підвісками, бляхами й амулетами на грудях і на поясі, з перснями й браслетами на руках... Кістки тварин часто трапляються біля людського кістяка. Найчастіше з-поміж свійських тварин це був кінь, і його ховали біля хазяїна в одному з ним кургані" [4, с. 56—57].
У нас не повинно виникати сумнівів щодо наявності двох видів поховань в одного народу. Цьому сприяла не так стародавня язичницька віра, як, скоріше за все, саме середовище проживання. Якщо згадати жорстоку московську або тверську зиму та літо в тій же місцевості, зрозуміємо, що в різні пори року існували різні методи поховань. Влітку, вірогідно, останки ховали і зверху насипали курган; узимку — в морозний, студений час, при температурі за -30°, ніде було брати землю для насипки кургану, та й, коли сніг розставав, такий курган зі схилу височини могло змити, тому що він був насипаний по мерзлому ґрунту та по снігу. Ось чому взимку труп спалювали, а останки складали в горщик.
Поховати труп у снігу було неможливо, тому що ліси кишіли звіриною: ведмедями, вовками, лисами. Та й рись водилася. І природно, звірі могли розрити могилу, розтерзати останки. А оскільки меряни вірили в загробне життя, то допустити подібне стосовно родича вважалося святотатством. Через це й берегли спалені останки до теплого часу, і вже влітку віддавали їх землі, насипаючи зверху курган.