Швидше за все, і князі–оглани, зазначені в листі Тохтамиша до Ягайла, — Худжамадін, Бикші, Турдучак, Бирди, Давуд — знайомі нам князі ростово–суздальської та рязанської земель. Тільки імена їх подано у золотоординському прочитанні. Адже в тому ж трактуванні місто Єлець подане як місто Карасу. Не існувало в Золотій Орді міста під назвою Єлець! Як не існувало князів Василя Дмитровича, Івана Даниловича та інших з подібними іменами. Це лише московська інтерпретація своїх забаганок.
Ось чому так старанно і жорстоко відбувалася «зачистка» території Російської імперії від старовинних літописів, архівів та інших пам’яток минувшини. А в XX столітті московський режим навіть життя відбирав у людей, які зберігали національну пам’ять.
Але вернімося до хана Тохтамиша. Послухаймо ще одну цікаву думку:
«У ногайській редакції «Легенди про Єдигея і Тохтамиша» є пропущена в інших редакціях подробиця: Тохтамиш, зібравши рештки своїх військ, покликав до себе всіх своїх воєначальників і запропонував їм обговорити, як діяти далі, але отримав ухильні відповіді від своїх наближених, які думали тільки про зраду» [56, с. 155].
Звертаю увагу читачів: так про Тохтамиша говорить епос ворожого до нього народу, бо Єдигей був улюбленцем того народу.
Таким чином, війська хана Тохтамиша не були розгромлені, як нам про це кажуть наближені до Тимура джерела та московські колеги. Зрештою, й Тимур із залишками своїх військ не святкував перемогу, бо боявся Тохтамиша. Послухайте давніх істориків:
«Втрати Тимура невідомі. На карті Фрао Маура показане місце битви: «тут розташовані 18 могил, зроблених Тамерланом… Він наказав поховати тільки воєначальників». Якщо ці 18 могил означають місце поховання начальників «тьми», тобто десятитисячників, то втрати Тимура повинні бути визнані також значними. Його військо вийшло з бою дуже пошарпаним, тому після битви біля річки Кундурчі Тимур не ризикнув йти на Сарай і Астрахань… Ставши табором на одному з островів Волги, який мав назву Уртюбе, Тимур протягом 26 днів наводив лад у своїх військах» [56, с. 156].
Задумайтесь: який контингент військ може розміститися на одному волзькому острові? І ви чітко з’ясуєте втрати армії Тимура у битві на річці Кундурчі. Тим більше, що у тій битві Тимур втратив майже весь свій командний склад — 18 темників.
Швидше за все, полководці Тохтамиша на тій знаменитій нараді, коли хан просив поради, як діяти далі, відмовилися знищувати рештки військ Тимура, який зализував рани на острові Уртюбе. Логіка подій вказує саме на це.
Врахуйте, що до нашого часу дозволяли користуватися тільки хвалебними джерелами Тимура і московськими лжеджерелами. А весь матеріал В. Г. Тизенгаузена, доставлений вченим із Берліна, Парижа, Відня та Лондона, було під дано суворій цензурі і в більшості знищено за вказівкою Йосифа Сталіна.
Сам учений помер ще за царських часів у злиднях і повному забутті.
А літописи й архіви часів Золотої Орди було «зачищено» сотнями «московських наукових експедицій».
Мені дуже довго довелося шукати сліди московської брехні про битву на річці Кундурчі. Та я їх знайшов. Послухайте:
«У той час, в 1389 р., помер великий московський князь Дмитрій Іванович. І хоча він… заповів… велике княжіння своєму синові Василю, затвердити це рішення міг лише законний хан (цар. — В. Б.) Руського (Московского. — В. Б.) улусу — Тохтамиш. Тохтамиш підтвердив права Василя… і, що цілком природно,… зажадав від нього допомоги. Князь Василь військо привів, але жодного бажання воювати за Тохтамиша у… князя не було… Таким чином, у вирішальний момент зіткнення зі середньоазійськими тюрками хан Тохтамиш залишився без союзника» [92, с. 185].
Ми не станемо говорити про звичайний маразм професора, коли підданого підносять до рангу союзника. Це звичний стиль подання матеріалу московитами. Дуже хочеться величі московській душі! І, звичайно, у кожному епізоді історії.
Питання в іншому. Професор Л. М. Гумільов чітко підтвердив: війська Московського улусу перебували у складі військ хана Тохтамиша в 1391 році на ріці Кундурчі. Але у вирішальний момент зрадили хана. Послухаймо далі:
«Василь, побачивши, як повертаються події, повів своє військо в пониззя Ками і теж пішов на правий берег Волги, рятуючись від Тимура» [92, с. 185].
Василь Московський був одним із тих, хто зрадив хана Тохтамиша в 1391 році. Сподіваюся, що тут не може бути ніяких сумнівів. Тобто він був названий у ярлику Тохтамиша до Ягайла. Тим більше, що йдеться про Великого князя. Не міг хан назвати другорядних осіб, не згадавши головних, вищих за посадою.
Послухаймо, про що ще говорить російська історія:
«Никоновський літопис сповіщає про вбивство Тохтамишем царевича Озибабу, а декілька татарських князів перебігли на бік Москви і стали на службу великому князю. Серед перебіжчиків літописи називають «царевого постільника» Бахит–Ходжу, а також Кадир–Ходжу і Мамат–Ходжу, які прийняли християнську віру» [56, с. 150].
Сподіваюся, читачі розуміють весь комізм ситуації, коли на службу до московського тимчасового князя втікають люди ханської крові, князі–оглани. Велика брехня! Вона може всерйоз сприйматися московитами тільки тому, що в розповідному каркасі історії розведено причини і наслідки, а імена князів–огланів подаються в московській інтерпретації. Аби заплутати зміст подій.
Зауважте: один із перебіжчиків до московського князя також названий і в ярлику хана Тохтамиша серед тих, які зрадили його в битві 1391 року. Це не звичайний збіг. Події та факти, про які ми вели мову, тісно пов’язані між собою. Йдеться про те ж саме.
11
Продовжимо розповідь про події давніх літ.
Читачі вже, мабуть, звернули увагу, як наш матеріал почав ускладнюватися, а висновки й аналіз — повністю спростовувати загальну канву російської історіографії. У цьому немає нічого дивного. Я свідомо обрав шлях ускладнення матеріалу.
Спочатку (у перших томах книги) ми з вами розглядали й аналізували історичний матеріал становлення Московії в тому контексті, як нам його диктувала російська історіографія. Вивчаючи цю геть спотворену історію становлення Московської держави, ми знаходили відверту брехню і явні фальшивки у викладеному матеріалі. Інакше й не могло бути. Фальсифікат завжди містить у собі потенційну загрозу провалу.
У процесі розкриття теми ми ускладнили її виклад через подання нового додаткового матеріалу, як, наприклад, зроблено з Куликовською битвою. І відразу стало зрозуміло, що з 8 вересня до 28 листопада Мамай не мав змоги провести дві масштабні битви. На поверхню виплила відверта брехня.
Однак вернімося в Золоту Орду.
Тохтамиш–хан був великим і могутнім, а інтереси роду Чингісидів беріг, як і власну честь. Тому не міг змиритися з утратою Закавказзя, яке Тимур захопив в 1389 році. Зібравши величезну армію, він у 1394 році рушив визволяти втрачені володіння Золотої Орди на Кавказі. До речі, в цьому військовому поході Тохтамиша брали участь і війська північних улусів: Булгарського, Тульського, Володимирського, Московського, Нижегородського, Тверського, Мохшинського та інших. За моїми приблизними підрахунками, північні улуси Орди виставили в похід не менше ніж 5–6 туменів (50–60 тисяч людей).
З подальшого викладу подій ви переконаєтеся, що було саме так.
Остання битва між Тимуром і Тохтамишем відбулася на землі теперішнього Дагестану біля селища Торка. Битву Тохтамиш програв.
Послухайте, що говорить про неї та причини поразки хана Тохтамиша сучасний казахський історик Калібек Даніяров:
«За чисельністю військо у Тохтамис–хана було більшим, ніж у Тамерлана, і він мав би або перемогти, або провести битву на рівних. Однак Тохтамис–хану не було відомо про розроблений Єдиге і мангитськими (рід, з якого походив Єдигей. — В. Б.) біями зрадницький план… На правому фланзі війська Тохтамиса вишикувалося 5 туменів мангитських воїнів (50 000 людей)… На самому початку битви всі ці мангитські воїни організовано пішли з поля бою. їх стрункі ряди після поразки Тохтамис–хана очолив Єдиге (Ідіку. — В. Б.), відразу опинившись із військом» [57, с. 170].