Як вам подобаються ці маніпуляції з загальноросійськими літописними зводами?
І хоча ми дещо відхилилися від церковно–релігійної теми, однак, думаю, читачі не образяться на автора. Саме так пізнається процес московської фальсифікації.
Я не вивчав детально процес взаємопоходження одного літопису з іншого. Тому пропоную зацікавленим здійснити подібне дослідження, оголивши московську облуду й у цьому питанні.
Першим митрополитом Золотої Орди став знаменитий Кирило. До речі, Іпатіївський літопис, доведений до 1292 року, чомусь востаннє згадує митрополита в 1246 році. А далі — як відрізало. Мовчить щодо митрополитів аж 46 років.
Згадаймо: останню частину Іпатіївського літопису становить Галицько–Волинський літопис, який «просто долучений до Київського літопису» [65, с. VII].
Отже, споконвічна Русь від 1246 до 1292 року нічого не знає про те, де перебуває і що робить її митрополит. Дуже дивно. Тим більше, що митрополит займав кафедру до 1280 року. Саме йому видав ярлик Менгу–Тимур в 1267 році, і цей ярлик опублікований.
Видаючи в 1989році «Літопис руський» (за Іпатіївським списком), у Києві розуміли всю безглуздість ситуації, тому підкинули і свою дещицю брехні, щоб підіграти Москві. Послухайте: «Митрополити Київські:…Кирило (Курило) II… з осені 1250 сидів у Суздалі» [65, с. 523].
Як він туди потрапив? Що робив серед нехристів? Мовчить літопис.
Про другого митрополита Київського — Максима, який зайняв престол у 1283 році, Іпатіївський літопис узагалі не згадує. Як вам це? Адже писали літописи переважно ченці і повсюдно згадували усіх єпископів.
Ось вона, брехня, яка помітна неозброєним оком. Дуже вже квапився М. М. Карамзін у 1809 році в пошуках Іпатіївського літопису. Навіть я, не фахівець, читаючи Іпатіївський літопис (Руський літопис), знаходжу в тексті явно підроблені вставки XVIII століття.
Пропоную послухати й проаналізувати матеріали російських видань XIX століття. От що писав «Російський Біографічний словник» в 1897 році про митрополита Кирила:
«Кирило II, митрополит київський,… помер 9 листопада 1280 року, кафедру митрополії Київської він зайняв у 1240 р„ після страшного розгрому, завданого Русі татарами; де і в якому званні діяв він перед тим, зовсім не відомо… В 1246 р. Данило (князь Русі. — В. Б.), одержавши підтвердження ханом своєї князівської влади, відправив Кирила до Царгорода для затверждення його патріархом. Подорож Кирила тривала досить довго… Коли він вернувся в Русь — невідомо; у літописі він згадується тільки в 1250 р., з нагоди його поїздки до Чернігова, Рязані та суздальської землі… Місцем свого перебування він обрав Володимир, де й переважно жив, зберігаючи, однак, титул митрополита київського. Близько 27 р. прожив він у Володимирі… йому вдалося заслужити в татар довір’я, і з цього ж часу починається покровительське ставлення завойовників Русі до російського (православного. — В. Б.) духовенства; в ярлику, що дійшов до нас, хана Менгу–Тимура, виданому Кирилові в 1267 р., згадується, що йому вже й раніше дані були подібні грамоти; уже в 1261 р. Кирило встиг випросити в хана дозвіл заснувати православну єпархію в Сараї, де постійно жило багато… (православних. — В. Б.) людей; єпископом туди був поставлений Митрофан. В 1274 р. Кирило… переїхав до Києва… Помер він у Переяславлі суздальському; тіло його перевезене було до Києва і поховане в Софійськім соборі» [97, с. 664].
Повна неузгодженість між думками видавців Києва (1989 рік) і Санкт–Петербурга (1897 рік)!
Іпатіївський літопис абсолютно нічого не знає з того, що нам доносить «Російський біографічний словник». Але що ще цікавіше: і Лаврентіївський літопис не відає про діяльність митрополита Кирила з 1261 до 1280 року. А записи (1250, 1251, 1252, 1255, 1260 років), де в літописі згадується митрополит, не свідчать про постійне перебування митрополита у Володимирі. Швидше — навпаки. До речі, аркуші з 1263 до 1283 року у Лаврентіївському літописі відсутні. Викинуті.
Це саме ті роки, коли:
а) відбулася війна Золотої Орди з Візантією:
б) виданий ханом Менгу–Тимуром ярлик митрополитові Кирилу;
в) засновано Москву;
г) відбувся третій перепис населення Золотої Орди;
д) відбулася зустріч усіх членів роду Олександра, так званого Невського, з Великим ханом Менгу–Тимуром тощо.
Читачі розуміють, чому в Лаврентіївському літописі відсутні ці аркуші. Не забувайте: літопис «знайшов» Мусін–Пушкін у 1792 році, і не було мови про відсутність у ньому сторінок. Катерининська «Комісія» не могла в 1792 році випустити «напівфабрикат».
Щоб наблизитися до істини, я вирішив звернутися до праці професора Московської Духовної академії М. В. Толстого «Книга, глаголема опис про російських святих…» 1888 року видання і до книги «Російські святі: 1000 років російської святості» 2001 року видання. Ось що виявилося: сотні років митрополит Кирило входить до лику святих Російської православної церкви. Однак ні в XIX, ні в XX столітті він не поіменований серед тих, хто приписаний до святих міста, храму, монастиря чи пустині, через що його ім’я не згадується при богослужінні в жодному храмі колишньої Російської імперії. Парадоксальна історія: святитель Кирило не мав свого храму або міста на території ростово–суздальської землі в
XIII столітті. Єдиний з митрополитів Московії часів
Золотої Орди. Тому що навіть неканонічно обраний митрополит Іона приписаний до святих Москви і його ім’я згадується при богослужінні.
До речі, і М. М. Карамзін у своїй «Історії» не знає про переїзд митроплита Кирила до Києва. Однак дуже хитро говорить про його перебування в Сараї.
Послухайте: «При Дворі сина Батия, Сартака, жив один зі славних Лицарів Храму й користувався довірою Моголів, часто розповідаючи їм про Європейські звичаї та силу тамтешніх Государів» [41, том IV, с. 190].
Мені довго довелося шукати російське джерело, яке відкритим текстом підтвердило факт знаходження кафедри митрополита Кирила в Сараї. І все‑таки знайшов. Слухаємо й запам’ятовуємо:
«До татарської навали… збереження постійного зв’язку церкви з Константинополем було гарантією незалежного становища її владик. Але в той час вони вирішили стати під захист нової влади. Митрополит Кирило став жити при дворі самого хана. Милостива грамота Менгу–Тимура і ярлики, які щедро роздавали його спадкоємці, були нагородою за це становище» [98, с. 46].
Це було підтверджено за старих царських часів істориком, який працював з російськими першоджерелами.
Тепер ви розумієте всю тенденційну брехню, яку подають нам загальноросійські літописні зводи та інша «офіційна російська історична наука»?
Це не наука! Це звичайна московська брехня. Як говорив М. М. Карамзін, «доважки брехні». Будемо стосовно цієї «історичної науки» дуже обачними.
Отже, з 1250 до 1280 року кафедра митрополита була «при дворі самого хана». Природно, що митрополит і єпископат служили ханові й були його ідеологічною зброєю. Ми вже згадували про війну Золотої Орди з Візантією 1269–1271 років. Саме після тієї війни хани Золотої Орди стали законними царями московського православ’я, за яких молилися в церквах.
Не буду повторно викладати матеріал, який аналізував у попередніх розділах. Думаю, у цьому немає необхідності. Хочу звернути увагу на головне: поділ Київської митрополії на дві складові — Київську і Золотоординську (Московську).
Нагадаю: хан Менгу–Тимур помер у 1282 році. Тому другий митрополит Золотої Орди — Максим — з’явився «при дворі самого хана» тільки в 1283 році. Цікаво, що серед святих у книзі професора М. В. Толстого він іде аж під 403–м номером і чомусь пойменований у такий спосіб: «403. Святий Максим, митрополит Володимирський і Московський» [95, с. 222].
Уже тоді Київська митрополія була поділена на дві частини. Те, що Іпатіївський літопис нічого не знає про митрополита Максима, говорить багато про що. Українським вченим варто було б дослідити це питання, спираючись на грецькі та європейські джерела, щоб зовсім виключити вплив московських «доважків брехні».