— Зрозумів, — сказав Дафін і веселий пішов до Вестри.
— Ти чого такий веселий? — спитала дівчина.
— Чого ж мені сумувати, коли чорт здурів — звелів мені убити зайця у нього на подвір’ї.
— Не радій, Дафіне, це буде не звичайний заєць, а сам чорт зробиться зайцем, а рушниця не стрілятиме. Не біжи за ним, бо не здоженеш, а сядь біля дверей палацу й чекай. Я ж зроблюся мисливським собакою і знайду його, хоч де б він заховався. Потім гонитиму його по подвір’ю. Коли буде зайцю нікуди втекти, він намагатиметься вбігти в палац, ти мусиш спіймати його і зі всієї сили вдарити об поріг.
Другого дня опівдні сів Дафін біля дверей чортового палацу, а мисливський собака кинувся за зайцем — ось-ось здожене, схопить його зубами. Бачить вухань, що не зможе врятуватися, біжить до дверей палацу, а Дафін хап його за вуха та головою об поріг. Заєць почав кричати. На крик вийшла чортиця. Як побачила, що заєць в руках у юнака, гримнула:
— Що ти робиш, Дафіне?!
— Мене нечистий примусив упіймати зайця і вбити. Я виконую його волю. Зараз уб’ю зайця й принесу варити.
— Не вбивай його, — попросила чортиця, — дай мені живим, я сама його задушу і засмажу.
— Не можу віддати цього зайця, бо маю принести його чортові.
— Як же ти йому віддаси, коли його зараз нема? Повернеться тільки ввечері. Давай зайця, я засмажу, а ввечері прийдеш і ти поїсти.
Дафін віддав їй зайця і пішов відпочивати, щоб увечері навідатися до палацу й заячини покуштувати.
Прийшов увечері, а заєць уже зробився чортом. Прийняв Дафіна, вгостив, навіть вдавав із себе веселого, хоч був з перев’язаною головою, з синцями під очима. Ледве рознімаючи рота, сказав, що віддасть Вестру, тільки треба завтра прийти і впізнати її між дівчатами.
— Гаразд, — сказав Дафін і пішов, усміхаючись від радості.
— Ти чого всміхаєшся? — спитала його Вестра.
— Таж чорт сказав, що я візьму тебе!
— Дорогий Дафіне, тут плакати треба, а не сміятися! Завтра ти мусиш мене впізнати серед ста десяти дівчат, точнісінько таких, як я. Як же ти впізнаєш?
— Хай їх буде стільки, як листя на деревах і трави на землі, все одно тебе впізнаю.
— Краще послухай, що я тобі скажу. Глянеш усім тим дівчатам в очі, в котрої побачиш сльозу, ту бери.
Другого дня пішов Дафін у палац. Чорт привів багато дівчат, і всі вони були схожі одна на одну. На котру не гляне Дафін — вона здається йому Вестрою. Дивиться, дивиться і не може справжньої Вестри впізнати. Дівчата були як пшениця на лану, де не можна колосок від колоска відрізнити. Раптом Дафін побачив в одної на очах сльози.
— Оце вона! — радісно скрикнув витязь.
Чорт зрозумів, що Дафін з Вестрою змовилися, виштовхнув їх із палацу і зачинив у льох за дванадцятьма залізними дверима. В льоху було темно, тільки крізь маленьку щілинку пробивався один промінець сонця.
Спершу засумували хлопець і дівчина, а потім Вестра вдарила перснем об землю — і зробилися вони маленькими мушками та й вилетіли крізь щілину надвір. Полетіли разом понад гори й долини.
Довідався про те чорт, витріщив очі і, побачивши їх удалині за стрімкими кручами, за лісами дрімучими, послав за ними погоню. Гінцям суворо наказав догнати Дафіна й Вестру та повернути їх назад.
Як скажені, кинулися гінці за втікачами. Мчали швидко, як блискавка, аж вогонь пашів з їхніх ніздрів.
— Мене пече в спину, — каже Дафін.
Вестра оглянулась.
— Це нас погоня настигає.
— Що будемо робити?
— Не бійся, Дафіне, я зараз стану великим садом, а ти зробишся старим садівником. Коли в’їдуть у сад і запитають тебе про нас, скажеш, що проходили тут хлопець і дівчина, але дуже давно — ще тоді, коли ти садив сад.
Вестра зробилася великим садом. Поміж деревами походжав старий-престарий садівник.
Наїхали до саду гінці-вовкулаки і, задихаючись, почали питати садівника:
— Чи не проходили тут хлопець і дівчина?
— Проходили, тільки дуже давно — тоді, коли я садив ці дерева, а з того часу нікого не бачив.
Почувши таке, гінці здивувались і повернули назад.
— Твоя нечестивість, — сказали вони чортові,— ми були там, куди ти нас посилав, але зустріли тільки старого садівника, який працював у своєму саду.
— Ех ви!.. Та то ж був сам Дафін, а Вестра зробилася садом. Біжіть знову і впіймайте їх!
Помчали гінці ще швидше, ще скаженіше. Вогонь летів із пащ і ніздрів.
Дуже мене пече в спину, — поскаржився Дафін.