Вестра оглянулась і, побачивши гінців, сказала:
— Нас доганяють. Зараз я зроблюся ланом пшениці, а ти старим дідом, який збирається жати врожай.
— Гаразд, — каже Дафін і вмить стає дідом із серпом у руці, а біля нього колишеться лан стиглої пшениці. Зірвав він колосок, розтер у долонях і не встиг глянути на зерно, як погоня вже поряд з ним.
— Скажи, діду, чи не проходили тут хлопець і дівчина?
— Бачив — проходили, але це було тоді, коли я пшеницю сіяв.
Знову повернулась погоня.
— Твоя нечестивість, — поклонившись в ноги чортові, сказали гінці,— не догнали ми їх. Зустріли в дорозі діда, що йшов жати пшеницю, він сказав, що бачив двоє молодих тоді, як сіяв свій лан.
— Ех ви, роззяви, — розсердився чорт, — тож дідом зробився Дафін, а Вестра ланом пшениці!
Зчинилася велика буря — сам чорт рушив у погоню. Почав він летіти — гори розвертати, де ногою ступить — земля горить, де дихне — все попеліє.
Дафінові здалося, що позаду шумить гроза. А Вестра оглянулася і впізнала чорта. Торкнулась вона перснем землі — і зробився Дафін широкою та глибокою річкою з бистрими хвилями, а сама Вестра стала качкою і почала плавати по хвилях.
Добіг чорт до річки, глянув на воду і впізнав Вестру. Сів він на березі і почав втягувати в себе повітря — здійнялася страшна буря. Вода полетіла до чортового рота. Качку теж могло занести туди, але річка підняла хвилі й понесла її до протилежного берега.
Довго силкувався чорт, але даремно. Побачивши, що нічого не вдіє, почав він пити воду. Пив, пив, поки луснув.
І постелилась Дафінові та Вестрі світла дорога. Йшли вони, раді та веселі, понад морем, через гори, через тридев’ять земель і опинилися в тім краю, де народився Дафін, де старий цар з царицею горювали та плакали за нещасним сином. Відколи вони лишилися без Дафіна, їхні очі від сліз не висихали, уста веселих слів не вимовляли. Дожили батько й мати до світлого дня. Не думали, не гадали Дафіна побачити. І от він вернувся — став перед ними.
Ніби сонце зійшло серед темної ночі і широке небо просіяло в його промінні, так радість осяяла обличчя батька й матері. І зразу ж почалося бучне весілля. Люди гуляли, веселились, Дафіна й Вестру вітали, щастя-радості їм бажали. Я теж там був, мед-вино пив, може, й сидів би там досі, але треба було цю казку розповісти. Отож, я
Лийся, світло, попереду, а пітьма — позаду
(Переклав А. М’ястківський)
Піднесу я вам цю казку, наче бубликів в’язку, так, як видиться, як сниться, так, як чув на вечорницях.
Були собі чоловік і жінка. Коло землі робили, хліб сіяли, молотили, як і всі прості люди на землі. Жили вони тихо, спокійно й тішилися своєю єдиною донькою. Личко її було, як ясне сонечко, а сама вона — як степова квітка. Хто її бачив — дивом дивувався і вже ніколи не забував.
Коли дівчина виросла — весь світ знав про неї. Звідусіль почали сходитись хлопці помилуватися її красою. Дуже упадали вони коло неї. Кому приходив час женитись, усі про ту дівчину думали. Та їй теж треба було шукати пари.
Так воно в світі йдеться, що всяке насіння сходить, зеленіє, цвіте, зав’язується і достигає. Підуть дощі, повіють вітри, вирвуть рослину з корінням і кинуть на землю. Дуже важко їй після того підвестися і глянути на сонце.
Так настали тяжкі часи і для бідної дівчини. Раптово злягла її мати в постіль, зітхнула тяжко й померла. Устигла тільки дістати з-за пазухи перстень і дати його дочці. Даючи перстень, сказала:
— Бережи його, як зіницю ока. Коли тебе хто буде сватати, спробуй, чи прийдеться перстень на його палець. Коли прийдеться — виходь за того, а ні — тікай від нього, як від вогню.
Поховала дівчина матір, поплакала гірко, потужила тяжко та й заспокоїлася. Знову почали йти до неї женихи. Йдуть та йдуть з різних країн, з різних земель. Усі наміряють перстень, та жодному він не підходить.
Ходили до неї парубки, ходили та й перестали; коли-не-коли прийде який, та й то не такий, як треба. Нема дівчині нареченого, нема дівчині спокою. По всьому білому світі хлопці думали-гадали: хто ж усе-таки стане її чоловіком?
Жив саме тоді змій Карлик бридкий — борода по коліна, і мав він онука, хай би пропав він йому — такий злий і препоганий.