І треба ж було, щоб змій Карлик довідався про розміри персня. Запалив він удома велике вогнище й примусив онука дев’ять днів та дев’ять ночей тримати руку на вогні, а тоді поклав її на ковадло і дев’ятьма молотами бив з усієї сили, поки пальці стали тонкими та гнучкими. По тому одягнув змій онука в позолочене, посріблене, ще й прикрашене самоцвітами вбрання і послав його свататись до тієї найкращої дівчини.
Вклонився внук зміїв дівчині й простягнув їй руку. На велике горе, перстень прийшовся.
Гірко заплакала бідна дівчина. Не чекала вона такого нареченого. Але що робити, коли мати, помираючи, заповіла вийти заміж за того, кому підійде перстень? Плаче бідна дівчина, нарікає на долю, але ніхто їй не може допомогти, ніхто не може її розвеселити. А молодий змій не зводить з неї очей. Вогнем горить в його лютому серці любов. Якось удалося дівчині вирватись од змія, і крадькома пішла вона на кладовище до могили матері, почала там плакати і примовляти:
— Що сталося, дорога доню? — почула дівчина тихий, як стогін, голос матері.
— Ой мамо, ти дала мені перстень на горе, а не на щастя. З’явився лютий змій, йому якраз прийшовся перстень… Скажи мені, мамо, як врятуватися від змія, бо краще лягти до тебе, ніж виходити за нього.
— Йди, доню, додому і скажи своєму нареченому, хай пошиє тобі сукню таку гарну, як небо на світанні, як сонце ополудні, як літній день, як вечір при заході сонця. Пошиє таку сукню — виходь за нього, а ні — то прожени його.
Повернулася дівчина додому й сміливо сказала змієві про сукню.
Онук бородатого Карлика переказав усе те в країну зміїв, і пошили змії із золота, з самоцвітів таку сукню, що кращої ні до того, ні після того не було.
Іде змій до дівчини, кланяється їй і віддає сукню. Коли вона вдяглась, то в сім разів кращою стала. Барвами світанкового, полудневого і західного сонця заграла її сукня.
У злого змія серце від радості завмирало, а дівчина ще дужче засмутилася. Струмками полилися сльози з її очей.
Коли побачила дівчина, що почали готуватись до весілля, знову пішла зі своїм горем і тугою до матусиної могили й почала примовляти:
І почула вона з-під землі тихий голос матері:
— Мамо моя, матінко, змій пошив сукню і вже готується до весілля.
— А ти скажи, доню, своєму нареченому, хай ще пошиє тобі другу сукню, таку гарну, як квіти на світанку, з яких роса не спадає, золотим промінням грає, щоб могли старі і діти від їх пахощів п’яніти… Коли пошиє, то виходь за нього, а ні, то скажи, щоб і ноги його не було в твоїй хаті!
Повернулась дівчина додому і каже змієві:
— Коли хочеш, змію, взяти мене за жінку, то, мабуть, тобі було б любо побачити мене в такій сукні, наче квіти на світанку, з яких роса не спадає, золотим промінням грає, щоб могли старі і діти від їх пахощів п’яніти… Коли ж не пошиєш такої сукні…
Не скінчила своєї мови дівчина, бо внук Карлика побіг у царство зміїв. Зібрав усіх кравців і ювелірів. Три дні вони рвали степові квіти, три дні вибирали дорогі шовки, три дні збирали самоцвіти і золоті злитки.
А коли сукня була готова, то птиці, побачивши її, починали пісень співати, а хто з людей побачив — на обличчі прояснювався, серце в нього сміялося, очі цвіли веселкою.
А як дівчина вдягла ту сукню — зблідли перед нею високі трави гірського краю, веселі квіти ясного маю, і сади широкі, і бори високі, і волошки, й рожі до схід сонця гожі. Дівчина була як сон, як пісня. Всіх чарувала своєю красою. Але сльози в неї з’явились на очах і сум на серці. Всі, хто бачив її, опускали очі долу, — ніхто не міг заспокоїти ні словом, ні ділом.