Знову пішла вона на могилу матері і почала плакати, примовляючи:
— Що трапилось, доню? — спитала мати.
— Змій приніс і другу сукню, таку, як ти сказала. Вже готується до весілля…
— А ти скажи, щоб пошив третю, таку гарну, як погідне небо з ясними зорями, з повним місяцем. Якщо він і це зробить, погоджуйся на весілля, тільки весь час будь з людьми. А коли вийдете танцювати на подвір’я, поклади руку на квітку, що на грудях, і скажи: «Лийся, світло, попереду, а пітьма — позаду!» Тоді йди, куди бачать очі, бо ти станеш вільною, як пташка в небі, як вітер у широкім полі. Ніхто тебе не побачить, ніхто не зможе піти за тобою.
Попросила дівчина змія ще одну сукню пошити. Він, нічого не сказавши, вирішив і те завдання виконати на славу свого зміїного роду. «Гаразд, — подумав він, — не сьогодні-завтра будеш ти, дівчино, моє зміїне кодло звеселяти».
Цілого дня не вистачить, щоб розповісти про ту сукню, яку приніс онук бородатого Карлика. Як одяглась дівчина — стала такою гарною, що ні пером описати, ні в казці розказати. Два самоцвіти на плечах її сяяли, як дві зорі, поясок зроблений з діамантів та смарагду, а на грудях — повний місяць сяє, ніби з неба зійшов. Та обличчя дівчини було ще ясніше.
Почалося весілля. Посходилося багато людей — гуляли, співали, танцювали. Весілля почалося, але ніхто й не думав, що воно так раптово закінчиться.
За давнім звичаєм, наречену треба виводити з хати в танець. Перед хатою грали музики, та так весело, що самі ноги просилися танцювати. А дівчина вийшла, притулила руку до грудей і сказала:
— Лийся, світло, попереду, а пітьма — позаду!
Тільки її й бачили. Змій стояв здивований, витріщивши очі. Люди почали сміятися з нього і дивуватися з того, що сталося. Питали, де поділась наречена. Але ніхто нічого не знав.
Дівчина, вирушивши з подвір’я, йшла та йшла, поки опинилась у старому лісі. Вже вечоріло, і почала вона шукати місце в гущині, щоб відпочити.
Врятувалась дівчина від весілля. Але недарма люди кажуть: сонце рано сходить, увечері ховається, а буря-гроза часу не питається.
Тим часом онук бородатого Карлика дістався до царства зміїв. Там швидко знайшли ще одного змія з двома злими собаками й послали їх до хати нареченої. Собаки, нюхаючи землю, пішли по сліду дівчини. Біжать собаки попереду, а змії — за ними. В обох зміїв у руках по шаблі, на обличчі лють, а в головах думки: вбити гарну дівчину.
Незабаром зайшли собаки в ліс і почали гавкати. Дійшли до густих кущів, де заховалась дівчина.
Почула вона собак і зміїв — ладна була крізь землю провалитись, але Карликів онук упіймав її за руки. Шарпав, рвав, та з місця зрушити не міг. Другий змій, не довго думаючи, змахнув шаблею і відрубав дівчині руки по лікті.
Бідна дівчина впала на землю і заплакала, а внук бородатого Карлика дав праву руку одному собаці, а ліву — другому і пішов геть, гукаючи іншого змія.
Залишилась дівчина в лісі. Гірко плакала, тяжко сумувала. Багато крові з неї витекло, сили покидали її, та дівчина ходила по лісу, поки її застигла страшна гроза. Дівчина кинулась туди, сюди, хотіла заховатися, але раптом загуркотіло, затріщало… Це буря зламала верхів’я дерева. А на тому верхів’ї було гніздо з пташенятами. Вітер поламав гілляки, зруйнував гніздо і розкидав по землі пташенят. Вони так жалібно пищали, що й камінь би розтанув од жалю.
Дівчина обрубками рук зібрала пташенят докупи і нахилилася над ними, щоб захистити од вітру і дощу. Так стояла, поки вщухла гроза. А коли підвелася, то почула, як поміж деревами летіла птиця. Пташата радісно запищали і кинулися назустріч матері.