— Дорогі мої діти, що з вами сталося? — спитала птиця.
— Буря зламала дерево, розметала гніздо, і ми були б пропали, нас би затопила злива, коли б не ота дівчина, — сказали вони матері.
Птиця глянула на дівчину і, побачивши, що вона без рук, мало не заплакала.
— Скажи, дівчино, чим тобі віддячити за те, що ти врятувала моїх діток?
— Чим сама хочеш, — відповіла дівчина.
— О, як би я хотіла вернути тобі руки, та не маю цілющої води. А джерело з тією водою тече під скелею зміїв, і дістатися до нього важко, бо туди ні птиця не долітає, ні звір не добігає і ніщо живе не потрапляє. Коли б я тобі подарувала велике багатство, чимало землі, то все одно тобі не було б користі — без рук ти не змогла б господарювати. Краще я доглядатиму тебе, як своїх пташат.
— Яке б добро ти не зробила, я буду вдячна, — сказала дівчина.
Тоді птиця змахнула крильми, покружляла над дівчиною, і дівчина стала маленьким пташам, як ті, що попадали з гнізда.
Доглядала птиця пташат, годувала їх, поки вони навчились співати до схід сонця і літати над широким полем. Літали всі пташата гуртом, шукаючи собі їжу та затишок, щоб відпочити.
Недалеко від лісу, де жили пташата, ріс великий пишний сад Зеленого царя. Молоді пташки занадилися в той сад дзьобати черв’ячків і жуків, поки побачили там кучеряве дерево, яке було єдине на весь світ. Ранком те дерево розвивалося, ввечері розцвітало, а другого дня на ньому дозрівали рясні яблука. Вони були такі пахучі та солодкі, що ніхто в світі таких і не куштував. Побачивши ту яблуню, пташки тільки до неї й літали, яблука дзьобали.
Зелений цар терпів один день, терпів другий, але, побачивши, що яблук на яблуні меншає, на третій день покликав своїх трьох синів і каже їм:
— Сини мої, коли хочете їсти яблука з цієї яблуні, то стережіть її від пташок.
— Будемо стерегти, тату! — разом крикнули три сини.
Першої ночі пішов стерегти яблука найстарший, але він зразу заснув і спав так міцно, що й сходу сонця не бачив.
Набрався він сорому від батька, від братів та челяді.
Другої ночі пішов середульший син. Тримався він, тримався, а коли добре смеркло, заснув ще міцніше, ніж старший.
Мали з кого ранком сміятися та глумитися.
Третьої ночі пішов стерегти яблуню наймолодший син. Узяв він рушницю, знайшов собі зручне місце в саду, почав чатувати, коли прилетять пташки. Сидить він, сидить, коли чує — зашуміли крила, потім пташки сіли на яблуню і заходилися дзьобати яблука. Наймолодший син прицілився… а дівчина, що обернулась на пташку, побачила його і закричала:
— Юначе, не стріляй, бо нас повбиваєш — біди собі накоїш!
Наймолодший злякано кинув рушницю. А пташка почала злітати з гілки на гілку і, коли торкнулась землі, зробилась прекрасною дівчиною. Вона була як сонце погожого ранку. Ніколи так ясно і так гарно не було в тому саду, як тієї ночі. Заспівали пташки. Листя від того співу тріпотіло, віти нахилялися додолу і встеляли дорогу дівчині. А вона йшла за юнаком і чарувала його. Її очі випромінювали райдужне світло, високе чоло світилося срібними зорями, а вуста палали, як червоне яблуко. Як липовий цвіт, як польові квіти, була її сукня…
Гарне сонце, коли воно пливе між хмарами, а ще краще воно на чистому небі. Гарна дівчина в золоті, сріблі, а ще кращою була б, якби мала руки.
В юнака здригнулося серце від любові до неї. А коли побачив, що в дівчини нема рук, почав юнак гірко плакати. Заплакала і вона, розповідаючи про своє горе, яке заподіяв їй лютий змій.
— Я віддам своє серце, дорога пташко, щоб тільки в тебе виросли руки… Але чи виростуть? Чи можна щось удіяти для того?..
— Я чула, що можна. Перед тим, як птиця мала зробити мене своїм пташеням, вона сказала: коли б хто приніс води з чарівного джерела, яке б’є під скелею зміїв, то в мене могли б вирости руки.
— Гарна дівчино, йди жити в палац мого батька, там буде кому тебе доглянути.
— Не піду, бо твій батько покарає нас обох.
— Не бійся, пташко. Поки я живу, ніхто тебе не зобидить.
— Я не хочу тобі завдати горя…
Наймолодший син ту мить побачив макову квітку, що тільки почала розквітати, зірвав її і, приколовши дівчині на груди, сказав:
— Візьми цю квіточку на спогад про мене, а я поїду в далеку дорогу… Як заскучаєш за мною, кинеш квітку на тиху воду, коли потоне — знай, що я загинув давно, а як буде на хвилях пливти — все життя будеш мене чекати, коли до берега приб’ється — через рік вернуся.