Дістав Зелен-Василько золоте яблуко і вбив останні два черв’яки. Там був і кінець Півчоловікові.
Зраділи цар з царицею і швидко покликали царівну.
Як угледіла вона Зелен-Василька, то мало не зомліла:
— Невже це ти, Зелен-Васильку? Ти ж урятував мене від неминучої смерті! — радісно защебетала царівна.
І загуло нечуване весілля. Пили та гуляли цілий рік. Люди раділи, що звільнилися від страшних драконів та огидного Півчоловіка.
Кінь і ведмідь
(Переклав М. Цехмейструк)
Жив собі мірошник, а в нього був кінь. Стільки роботи переробив той конячина, що зостались із нього самі кістки та шкура. Побачив мірошник, що не можна вже коня у віз запрягати, прив’язав йому повід на шию та й пустив у світ широкий.
Ішов кінь, ішов, аж опинився у великому лісі. Попасся там, погриз зеленої кори, напився свіжої води з джерела, відпочив добре і почав поправлятися та сили набиратися. Залисніла на ньому шерсть, зміцнів він у ногах. Згодом став вистрибувати, дибки ставати, по траві качатися.
Одного разу йде він лісом і зустрічає ведмедя. Ведмідь вишкірив зуби і каже:
— Я тебе з’їм.
— І думати не гадай, ведмедю, бо проклинатимеш ту годину, коли ми зустрілися.
— Чи в мене вже такі тупі зуби, що я не зможу відгризти твоє м’ясо від кісток?
— А хіба ти зможеш мене подужати?
— Зможу! — каже ведмідь.
— Ану покажи, що ти вмієш і яка в тобі сила.
Ведмідь глянув довкола, побачив камінь, узяв його, розтер у порох і пустив на вітер.
— Це така в тобі сила? Хе! А я тільки торкнуся ногами каменю — з каменю вогонь блискає.
— Бачу, що ти любиш вихвалятися! — розсердився ведмідь.
— Ходімо на дорогу — покажу, — мовить кінь.
Вийшли вони на дорогу. Ведмідь став на задні лапи — дивиться. А кінь як розженеться, як кресне підковами — з каменю іскрами бризнуло. Ведмедеві здалося, що кінь землю провалить.
— Ну, що скажеш? — питає кінь.
— Правда, що в тебе сили вдесятеро більше, ніж у мене…
— А ти хотів мене з’їсти. От за це я тебе вб’ю.
— Вірно тобі служитиму, лиш не вбивай, — почав благати ведмідь.
— Гаразд. Бери мене за повід і паси на найкращих травах, аж поки я захочу спати, — сказав кінь.
Переляканий ведмідь і не думав відмовлятися.
Довго водив ведмідь коня за повід, думав, що той засне. А кінь не хотів спати. Дуже стомився голодний ведмідь, зубами скрегоче, тихо лається, а потім каже:
— Може, спочинеш, коню?
— Я й пасучись відпочиваю.
— Як же ти відпочиваєш, коли жодного разу не ліг і не заплющив очей?
— Хіба ти не знав, що коні сплять так, як зайці,— з розплющеними очима?
— Все одно колись треба добре заснути.
— Та я сплю, коли приходжу з пасовиська, але не лягаю, а тільки одній нозі дам відпочити, потім другій, третій…
Ведмідь запам’ятав ту розмову з конем і став добре придивлятися, як кінь пасеться, коли п’є воду, коли відпочиває.
От одного разу побачив ведмідь коня із заплющеними очима, побачив, що одна нога в коня відпочиває, і пустив повід. Кінь мовчить. Ступив ведмідь крок назад, затремтів, ще ступив один крок — потім ще і ще. А кінь стоїть. Глянув на нього ведмідь, та як дремене!
Біг — землі під собою не чув. Коли назустріч йому вовк:
— Чого так тікаєш, куме, ніби від смерті?
— Правду кажеш. Від смерті.
— Невже?
— Їй-бо, тут недалеко спить кінь.
— Кінь?
— Так.
— І ти злякався коня?
— Ого, він як вдарить ногою — кого хочеш уб’є.
— Дурний же ти боягуз! Де той кінь?
— Там, позад мене.
— Не бачу.
— Підніми вище голову.
— Все одно не бачу.
Насмілився й ведмідь глянути назад. Став на задні лапи, але нічого не побачив.
А кінь стоїть собі за горбом.
— Де ж той кінь? — питає вовк.
— От давай я тебе підніму, то й побачиш.
Як схопив ведмідь вовка, як стиснув, піднімаючи, той, навіть не писнувши, здох.
Ведмідь глянув на мертвого і сказав:
— Сердешний… Ти тільки побачив коня і здох, а я ж його пас…