Та як кинеться тікати подалі від коня!.. Кажуть, досі тікає.
Наймитова вівця
(Переклав А. М’ястківський)
Жив собі на світі наймит. Чимало років слугував, неборака, одному панові. В нагороду за виснажливу працю пан дав йому таке миршаве та немічне ягнятко, що й дивитись на нього не хотілося. Взяв наймит те ягня та й помандрував з ним по білому світу. Тинявся, шукаючи заробітку, випасав ягня по узбіччях доріг, по берегах річок. Ягня росло, набиралося сили і стало кругленьке, як огірочок. Вовна на ньому з кожним днем кучерявилась та золотилася. Наймит щиро плекав ягнятко, — то ж бо було все його багатство.
Одного разу пас він ягнятко на узбіччі дороги. Зненацька з’явилися царські покликачі, котрі сповістили, що єдина царська донька від народження сумна та-зажурена. Нікому ще не пощастило викликати усмішку на її вродливому личкові. Через те цар у розпачі й звелів оголосити: «Той, хто зуміє розвеселити царівну, візьме її за дружину, ще й півцарства дістане на додачу».
Почув наймит царську обіцянку і подумав: «Піду до царського палацу та спробую щастя. Якщо впіймаю облизня, то не я буду перший». Рушив наймит у дорогу до царського порога. Йшов цілий день від світанку до вечора. Коли густі сутінки повисли над землею, підійшов наймит до якогось села і попросився в крайню хату ночувати. Відчинилися ворота, і побачив наймит, що втрапив до попа.
Піп збентежився, проте вдав, ніби щиро приймає подорожнього, і запросив до кімнати. Як побачила попадя та три попівни наймитову овечку, їхні очі спалахнули заздрістю до золотистих кучериків овечої вовни. Наймит ліг спати в комірчині, та не спалося попівнам. «Якщо вкрасти вівцю не можна, — міркували вони, — то хоча б висмикнути жмут золотистої вовни». Тихесенько підкралася старша попівна до вівці, захопила в руку якнайбільше вовни — а та вовна не висмикується. Взяла попівна трохи менше, смикнула, та рука наче приросла до вівці. Що за халепа? Сунула попівна другу руку, — друга теж прилипла до вовни: ні назад, ні вперед.
Жах огорнув необачну попівну. Руки приросли до вівці — не відірвеш.
Не втерпіла й середульша попівна. Нишком підкралася, щоб і собі висмикнути хоч невеличкий жмут вовни. Побачила, що старша сестра вже смикає вівцю, мерщій і собі смикати — та враз її руки теж приросли до овечої вовни і не відриваються.
Наймолодша попівна теж уп’ялась в овечі кучері, але її спіткало те саме.
Стривожились піп з попадею:
— Чому так забарилися наші доньки, що це з ними сталося?
Пішла попадя глянути. Відчинила в кімнату двері — бачить: смикають доньки вівцю, та не можуть урвати й пасемця вовни. Не роздумуючи, попадя теж учепилась у вівцю обома руками. Але так і закам’яніла.
Піп чекав, чекав та й собі подався. Відчинив двері у кімнату і поспішив на допомогу. Схопив попадю за плечі, щоб відтягти назад, і теж приліпився до гурту.
До самого ранку мордувалися вони, але так і не звільнилися. Встав на світанку наймит і рушив у путь-дорогу. Овечка пішла за ним, а слідом за нею потяглася вся попівська родина. Необачні попівни ледве плентались, спотикались, лізли рачки. Наймит, ніби того не помічав, простував собі шляхом, лише хитра усмішка ковзала по його вустах.
На току за селом якийсь чоловік перелопачував зерно, Побачив попа з родиною та й каже своєму синові:
— Ти глянь на попа, а хай би вовки його з’їли! Ач який жадюга! Останню овечку хоче відняти в сіромахи!
Розмахнувся та як уперіщить попа лопатою по спині.
А вівця собі вибрикує та виграє. То через колючий чагарник до трави тягнеться, то у видолинок пострибає, а за нею тягнеться попівська родина, корчачись від утоми та спраги.
Так придибали вони до царського палацу.
Наймит грюкнув у царські ворота і щосили гукнув:
— Гей, відчиняйте мерщій ворота, коли глянути на попа охота!
Відчинилися ворота, цар вийшов назустріч і враз зареготав, хапаючись за боки, бо такого дива ніхто ще зроду не бачив. Підійшов наймит ближче до палацу. Біля відчиненого вікна стояла похмура царівна, котра ні разу в житті не засміялася.
Глянула царівна на переляканого патлатого попа, на вівцю, котра вела за собою усеньку попівську родину, кроком валила на землю попових родичів, не втрималась і так зареготала, що довго не могла вгамуватися. Невимовна радість заполонила самого царя: царівна весела, вона вже не сумує!