Звелів цар кликати найкращих музик, одягнув наймита в золотий царський одяг, обвінчав з царівною, і загуло небачене весілля.
Я теж на тому бенкеті був, мед-горілку пив кілька тижнів. Гості на похмілля розважатись почали, заходилися з гармати палити, та замість снаряда якось мене в гармату встромили. Як стрельнули, то летів я, летів, аж сюди прилетів, щоб розповісти вам казочку про наймита та про його вівцю.
Як собака з вовком воював
(Переклав А. М’ястківський)
Одного разу зустрілися собака та вовк і злякались один одного, але вовк був сміливіший — от він і каже собаці:
— Доки ми, брате, будемо гніватися? Давай чесно повоюємо з тобою і побачимо, хто дужчий.
— Я з тобою?
— Так.
— Що ж це буде за війна? Коли б ти прийшов з військом і я з військом, тоді побачили б, хто дужчий.
— Хай буде так.
І кожен пішов збирати собі військо.
Йде вовк лісом, зустрічає ведмедя, бере його у своє військо, потім — дикого кабана, бере й того.
А собака пішов у село і зустрів там цапа.
— Добридень, рогатий цапе. Чому сам, а де ж кози?
— Ой, братику, цими днями занадився до хліва вовк і всіх поїв. От і залишився я сам, як сич.
— І ти думаєш простити йому таку кривду?
— А що ж я зроблю?
— Послухай, я хочу оголосити вовкові війну. Підеш у моє військо?
— З радістю, куме!
Йдуть вони вдвох селом, коли бачать — півень вискочив на тин, залопотів крилами і заспівав:
— Ку-ку-рі-ку-у! Ку-ку-рі-ку-у!
— Що з тобою, півню, чого так кричиш? — спитав його собака.
— Ой, братику, де ти ходив, коли приперся вовк і з’їв усіх моїх курей та двох братів-півнів?
— Горе, братику, горе, але ти не бий байдики, а ходімо на вовка війною.
— Давай!
Ідуть вони дорогою втрьох — собака, цап і півень, — коли бачать — пливе по ставу качка. Озирається довкола, дивиться злякано і кряче:
— Ках-ках-ках!..
— Чому ти, кумасю, пливеш, озираючись на всі боки? — питає собака.
— Ках-ках-ках… Пропав би ти, собако. Дарма тебе називають нашим охоронцем. Прибіг у село вовк, з’їв усіх качок і качурів, тільки я одна чудом урятувалася. Горе мені, горе…
— Це біда, — каже собака, — але не плач, краще ходімо воювати з вовком.
— Я згодна, — каже качка і пристає до гурту.
Йдуть вони дорогою вчотирьох —
Вийшли вони з села, бачать — сидить на тополі кіт, очі в нього світяться, від страху шерсть настовбурчилась.
— Мирр-мяу! Мяау!
— Що трапилось, братику, чого так злякався?
— Мирр-мяу, друже, маю щастя, що при дорозі це дерево виросло, а то попався б у зуби вовкові!
— Невже?
— Еге, я так злякався — серце мало не вискочить.
— Злазь, котику, та й підемо разом вовка воювати.
Стрибнув кіт з дерева і собі пристав до гурту. Собака йде попереду, а за ним
Йдуть, поспішають, спочивати не сідають.
А на домовленім місці їх чекає вовк з ведмедем та диким кабаном. Дикий кабан знайшов калюжу, ліг у ній і почав борсатись, ведмідь знайшов дупло з бджолами і поліз на дерево, вовк сидить, думає, куди б побігти, щоб найти щось у рота кинути.
А тут саме підходить собака зі своїм військом.
Дикому кабанові було так добре, що навіть не рохкав, тільки хвостиком ворушив. Кіт побачив кабанового хвоста і подумав, що то миша. Як стрибне, як вхопить за той хвіст! Дикий кабан не так од болю, як від страху закричав і кинувся тікати. Тікаючи, бився об дерева і думав, що його хтось б’є. Злякався й кіт — шерсть на ньому наїжачилась, хвіст — серпом. Стрибнув на дерево, де сидів зіщулившись ведмідь. Йому вже було не до меду, і він почав було злазити з дерева, а побачив кота — затремтів та як гепне додолу! А потім як пуститься тікати!
Качка, побачивши ведмедя, теж злякалася і залетіла в калюжу. Там сіла і закахкала. А півень вилетів на гілку і запіяв, аж луна пішла лісом.