— Ой, мамо, як я довго спав!
— Сину, сину, спав би ти вічним сном, коли б я тебе не оживила.
Фет-Фрумос глянув навколо, і з правого ока в нього крапнула сльоза. Мати глянула, і її оповив сум.
— Чому в тебе, сину, плаче праве око?
— Як же йому не плакати, коли був у мене товариш вірний, брат рідний. Хоробро бився з ворогами, а тепер лежить мертвий серед цих бузувірів.
Горе і біль дитини обпекли серце матері. Вона повела очима й побачила мертвого Ломикаменя. Підійшла, схилилась над ним і вдихнула йому в груди життя. Воїн миттю зірвався на ноги і кинувся обіймати матір.
Фет-Фрумос знову важко зітхнув, і з лівого ока в нього бризнула сльоза.
— Чому, синку, в тебе ліве око плаче?
— Як йому не плакати, мамо, коли біль розриває моє серце. Мав я товариша вірного Вирвидуба. Не було в світі міцнішої дружби за нашу. В бою він став поруч зі мною і бився, не жаліючи життя, поки впав мертвий і тепер мусить лежати отут серед клятих ворогів.
Широко відкритими очима мати озирнулась навколо і серед великої купи трупів помітила Вирвидуба. Підійшла, схилилась над ним і вдихнула йому в груди життя. Воїн стрепенувся, розплющив очі, підвівся і з великою радістю приєднався до братів. А мати? Мати бездиханна впала на землю. Три безсмертні душі вона мала і всі три віддала воїнам.
Невимовна печаль оповила братів за рідною матір’ю. Поховали її з усіма почестями, посіяли на могилі квіти і рясно полили їх слізьми. Потім стали радитись, що їм робити далі. Фет-Фрумос мовив:
— Гайда, брати мої, ходімо туди, де я припинав до дуба довгобородого розбійника. Він вирвав дерево і втік, волочачи його по землі. Підемо по тому сліду і знайдемо його.
Так брати і вчинили. Знайшовши слід, вони йшли по ньому та йшли і нарешті досягли широкої і глибокої прірви, в якій не було видно дна.
— Треба міцного мотуза, щоб спуститися в безодню, — сказав Овечий син. — Проте скільки я не дивився, ніде не стрічав конопель.
Недалеко звідти ріс липовий гай. Брати пішли туди і шість днів та шість ночей невтомно дерли личчя і плели мотуз, поки виплели грубого та довгого. Фет-Фрумос наказав Вирвидубу:
— Спускайся в безодню, знайди там наших дружин і повертайся з ними сюди. Хоч би скільки часу минуло, ми на вас тут чекатимемо і відразу витягнемо на поверхню.
Обв’язавшись мотузом, Вирвидуб сказав:
— Пильнуйте добре, як тільки смикну за мотуз, негайно тягніть мене назад.
— Гаразд, — відповіли брати і почали опускати мотуз у чорну прірву. Десь на половині дороги Вирвидуб сильно смикнув за мотуз. Брати швидко витягли його на поверхню. Вирвидуб побілів, наче полотно.
— Що з тобою?
— Ох, ледь серце не розірвалось від жаху. Десь на половині прірви загриміло, спалахнули блискавки, вогненні гадюки з шипінням і свистом вились навколо мене так, що на голові здибилась чуприна.
— Спускайся ти, брате Ломикаменю.
Той обв’язався мотузом і, спускаючись в прірву, теж сказав братам:
— Як тільки смикну за мотуз — відразу ж тягніть угору.
На половині шляху Ломикамінь сильно шарпнув за мотуз… Коли брати витягли його на поверхню, він був ледь живий від жаху і розповів те саме, що й Вирвидуб.
— Ех ви, боягузи нікчемні! — роздратовано кинув Фет-Фрумос, обв’язуючись мотузом, — Опускайте мене вниз до самого кінця, а потім чекайте, поки я повернусь з жінками і дам знак.
Вирвидуб і Ломикамінь пустили мотуз. Фет-Фрумос не злякався ні грому, ні блискавок, ні гадюк, що вились навколо, і коли котра з них намагалась його вжалити, рубав її шаблею навпіл. Він спускався, спускався, поки помітив відблиски світла, що нагадували світанкову зорю. Зоря поволі розгорялась і спалахнула всіма барвами веселки. Спустившись ще трохи, Фет-Фрумос відчув під ногами землю і, оглянувшись, помітив дзвінке джерело, що вихлюпувалось з-під крутої гори. Небо, хмари, гори, трава — все було таке саме, як на землі.
Фет-Фрумос відпочив біля джерела і рушив у дорогу. Йшов через ліси дрімучі, через поля широкі, води глибокі, поки одного дня добрався до самотньої хатини. Постукав у вікно. Зарипіли двері, і на порозі з’явилась згорблена бабуся.
— Добрий день, бабусю!
— Будь здоровий і ти, юначе, — відповіла та.