— Як тобі пощастило врятуватись, миле наше сонечко? — пригортав кожен дівчину до грудей. Вона очима показувала на безбородого.
— Еге, то ось де було заховано щастя нашого царства, — здивовано гомоніли люди.
— Я вбив лютого змія, люди добрі,— хвастав безбородий.
— Тільки такому богатиреві й одружитись з нашою красунею, — вирішила громада.
Всі почали вітати наречених, зичити добра, щастя, довгих років.
Згодом загуло весілля. Від смачних страв та напоїв гнулися столи. Сто музикантів заграли на труби. Люди раділи і веселились як ніколи, лише молода сиділа смутна-смутна.
— Бабусю, чому так виграють музики? — спитав Фет-Фрумос у своєї господині.
— Велике свято у нас, юначе! Нарешті вбито хижого змія, і найкраща дівчина виходить заміж за витязя, котрий знищив ту потвору і врятував їй життя.
— Цікаво! Піду і я гляну на те весілля та подарую дещо молодим, — усміхнувся Фет-Фрумос і, захопивши хустину з язиками змія, подався в село. По всіх вулицях юрмилися люди, танцювали і веселились. Фет-Фрумос поволі, поволі та й собі знайшов місце серед громади. Тоді вийшов наперед і, вклонившись людям, промовив:
— Люди добрі, прийміть від мене дарунок. А молодим зичу щастя великого, життя квітучого, щоб легко їм жилося, господарство велося!
— А що ти маєш у хустині?
— Тут дванадцять язиків змія, котрими він висмоктував воду з усіх криниць по всьому царству.
— Як? Невже?.. — здивувались люди.
— Брехня! — заверещав безбородий.
— А ось і перстень, якого мені подарувала дівчина біля криниці, — пильно глянув Фет-Фрумос в очі нареченої.
— Ось мій справжній наречений! — скрикнула дівчина, кидаючись в обійми Фет-Фрумоса.
Безбородий побілів, наче крейда, затремтів, мов осиковий лист. Люди з огидою глянули на нього і сказали справжньому витязеві:
— Якщо ти маєш намір одружитися з нашою дівчиною, ми всі тебе благословляємо!
— Не прогнівайтесь, люди добрі, я — одружений.
— Тоді чим зможемо віддячити тобі за добро, яке ти вчинив для нас?
— Прошу тільки шаблю і булаву. А якщо мені трапиться горе, надіюсь, ви подасте дружню руку допомоги.
— Для чого тобі, витязю, шукати пригод і небезпек? Залишайся з нами. Як люди живуть, так житимеш і ти. І нам буде радісно, що серед нас житиме такий видатний сміливець.
— Щиро вам дякую, але мушу йти.
— Що ж, силуваним конем далеко не заїдеш, — сказав наймудріший дідусь, вручив юнакові зброю і побажав щасливої дороги. Тут же привели буланого жеребця, котрого ні разу не виводили зі стайні. До хвоста йому прив’язали торбу з горіхами та зв’язаного безбородого: де горіх упаде, там шматок відпаде. Давши коневі волю, вдарили його батогом і гукнули:
— Неси цю нечисть до дідька в зуби!
Жеребець вдарив копитами по степу і розніс зрадливого безбородого на дрібні шматочки:
Фет-Фрумос, озброєний шаблею і булавою, довго мандрував горами високими, лісами дрімучими і, кого б не зустрів по дорозі, все запитував, чи, бува, не знає той, де маєток злого чарівника, довгобородого карлика.
Ішов та йшов Фет-Фрумос і нарешті натрапив на самітну хатину. Постукав у двері, і на порозі з’явився молодий богатир.
— Доброго дня, чоловіче!
— Тобі також, подорожній!
— Чи не знаєш, бува, де маєток довгобородого карлика?
— Ех, витязю, як не знати? Завдав і мені той злодюга чимало горя:
Якщо ти думаєш битися з ним на смерть, то слухай моєї поради: не шукай довгобороду потвору, бо його ні булава, ні шабля не бере. Йди на мамалижну гору, де плюскотить молочне озеро. Там знайдеш величезного кнура. Якщо ти його побореш, то довгобородий карлик тої ж миті впаде мертвий.