Поки я ходила щодня на роботу, мені здавалось, що моє „Я“ входило у всі закутки життя. Я робила певну роботу — і завдяки плодам своєї роботи здавалася потрібною. А зараз мені доконче треба стати потрібною собі самій, бо життя втрачає сенс…
Дочка дуже зраділа, коли я сказала, що виходжу на пенсію і буду займатися лише редагуванням текстів на замовлення. Словом, я сиджу вдома. Нарешті я зможу заглибитися у своє життя, розібратися в собі самій…
Куди там! Ти маєш місце на рундучку чужого життя — нехай це навіть життя твоїх дітей. Ти раптом відчуваєш себе придатком їхнього життя — і тебе охоплює жах. Бо усвідомлюєш, що з якогось моменту ти вже не гравець на шахівниці долі, а лише фігура. Ти — лише пішак-пішаниця, котрим поштурхують, куди заманеться…
Треба рятуватися…
Один монах прийшов у буддійський монастир, аби навчитися мудрості. Йому дали миску рису і відправили на кухню. Там він сидів у кутку і перебирав рис. Проходили дні за днями, минали місяці, — але ніхто навіть не поглянув у бік приблуди. Спершу він тихо плакав у кутку, згадуючи рідне село, батьків і друзів, котрих покинув заради науки, а далі сльози висохли, — і він перестав відчувати плин часу. Його руки механічно перебирали рис, а вуха й очі механічно вловлювали шум вітру за вікном, пориви дошу, зблиски вогню у печі.
Монахи приходили до обіду, молилися і обговорювали якісь премудрощі своїх наук. Він слухав їх і пускав свої думки, немов за водою, не напружуючись, весь розчинившись у смиренному небутті свого „его“…
І коли його за декілька літ покликав до себе ігумен, то був вражений тим світлом, яке лилося з очей юнака. Його розум і серце злилися воєдино. Він навчився любити…
Я згадую цю красиву притчу, коли мию посуд на кухні. Якщо інколи ця робота приносить мені напівзабуття і спокій, я почуваю себе по-справжньому щасливою.
Одного дня я відчула, що перестаю реагувати болісно на перепалки своїх дітей. Що вже можу засинати під звуки голосно включеного телевізора. Я можу рано вставати і спостерігати за сходом сонця за вікном…
Словом, я старіюся, — і на то нема ради…
Я сказала дітям, що вирішила піти в монастир. Дочка весь вечір проплакала, а я промовчала. Я розумію, що вони мене люблять, що я їм потрібна, — а я вже й не знаю, чи потрібна сама собі…
Я хочу тиші. Хочу свободи і невтручання. Іншого виходу я не бачу…
Господи, дай мені сили! Буду мати достатньо часу, аби відкинути все зовнішнє і просто слухати, як перебігає в серці музика…
Мої руки механічно роблять роботу, я слухняно вистоюю довгі богослужіння. Добре, що тут небагато монахинь, — всі люди смирні, якісь дуже зболені. Сестра Луїза пропадає в місті, а я попросилася взяти на себе обітницю мовчання…
Господи, яке це блаженство! Якби люди знали, яке блаженство — слухати все, що говорять інші, а самій стояти в тиші, як у стовпі проміння! Щось наче поступово сходить із твого серця, з твоїх думок, із твого тіла… Наче брудна вода стікає патьоками і входить у землю. А земля все приймає…
Як добре, що Ти навчив мене не судити. Як добре, що можна мовчати. Я не маю куди втікати далі…
Люди осквернили себе словами. Люди забруднили свій одяг, житло, почуття брехнею. Чим більше говорять — тим менше розуміють одне другого. Господь вміщається у найменшому: в Мовчанні…
Наш маленький монастирець закрили — і сестри переїхали до міста. Не стало під вікном садочку — і життя в монастирі втратило для мене сенс. Я аж тепер зрозуміла, що жила тут лише заради можливості сидіти навпочіпки на клаптику землі і відчувати, як вона тепло перетікає між пальцями…
Колись я вважала, що життя не має жодного сенсу. Тепер я знаю, що це не так. У цьому світі дуже багато місць, де можна навчитися смирення. Але відчути смак життя можна лише на дотик до живого. Мертве навіть померти не допоможе…
Я раптом усвідомила, що ще й не жила. Я ще не бачила, як сонце проходить по небесному крузі від світанку до заходу, як опадає роса, як гніздуються пташки, як проростає дерево…
В цьому світі так багато див, яких я ще не бачила, — а я нарешті нікуди не поспішаю! Як колись у дитинстві, коли заходила в траву, наче у ліс, і спостерігала, як зацвітає купава. Або розглядала перепелині яєчка у гнізді…
Просто всьому свій час. Молоді люди не повинні бути мудрими — їм треба бути відважними і шалено закоханими. Зрілим людям необхідно бути працьовитими і цілеспрямованими — і прагнути досягнути якоїсь цілі в житті.