Що сказала б я її дочці?
Може, пройде певний час, — і я щось зможу говорити. А зараз просто запалюю свічечку навпроти сонця, що сходить за вікном…
Мольфар
Дерево
буде
жити…
Гроза розкраяла небо над самою ущелиною. Раптово, без жодних попереджувальних сигналів.
Тіло старого, звиклого до незручностей гірського життя, пастуха, притислося до скелі, ноги затремтіли від напруження.
Здавалося, ця вода підстерігала саме його на вузькій стрімкій стежині. Саме в тому місці, де не було жодного виступу, за який можна було б зачепитися…
Десь там, біля самої вершини, мали бути печери…
Він глибоко втягнув у себе повітря і наче завмер, злившись з водою. Йому не було страшно. Чого боятися старому? Смерть давно ходила по його слідах — і він інколи піджартовував собі над нею: «Що, стара, підтопталася? Ще не час нам з тобою до танцю? То — твій танець: я тебе першим не покличу, не діждешся… Не маю права…»
Життя навчило його витривалості і терплячості. Скільки разів він падав у вовчі ями, скільки разів зависав над прірвою!
І тоді закривав очі й казав собі: «Це почалося — і це скінчиться…»
Старий раптом згадав, як переходив через урвище по стовбуру заваленого дуба. На середині дороги нога ковзнула по сухій гілці — і та розпанахала йому стопу. Від раптового болю у нього потьмяніло в очах — і все кудись попливло…
Ніхто ніколи не розкаже, що сталося, але він прийшов до тями на другому боці урвища. Лежав у кропиві і чув жар у всьому тілі. А коли відкрив очі, то побачив перед собою ведмедицю, яка великим шорстким язиком зализувала йому рану на нозі…
Вони дивилися одне другому в очі, не розуміючи, що відбувається.
Першою отямилася ведмедиця — вона здивовано фиркнула, струснула мордою і стала повільно відходити, час від часу оглядаючись…
Гей, старий мольфаре! Ти сам себе інколи пристрашуєш: більше, ніж та стара, що ходить за тобою. До неї ти звик, ти знаєш, чого вона чекає. А до себе звикнути не можеш. Такий малий і кволий чоловічок, — а тримаєш зараз на плечах грозу і ще собі підсміюєшся в сиві вуса…
Добре, добре, я ж не нарікаю! Най Бог боронить! Гроза — то гроза: як почалася — так скінчиться. Міг би її попросити, погомоніти з нею, але нащо?
Він вперся тремтячими ногами у слизький камінь і всім тілом відчував, як велетенська холодна змія обтікає його тіло, а вітер тормосить кожною клітинкою…
Повільно впустив у себе воду і вітер. Перестав їм опиратися. Злився з ними, сам став зливою і вітром, — і швидким рухом правої руки спрямував потоки вниз, по руслу гірської річки. Там гроза зірветься з водоспаду — і поволі втратить свою силу…
Наче збоку оглянув своє скоцюрблене тіло, що сповзло на стежку і нарешті почало дрижати від холоду.
Гроза відступила — стало незвично тихо. Старий піднявся, поправив на плечі мокру торбину і почав помалу просуватися вгору…
Коли він нарешті добрався до печери, уже стемніло. Стягнув із себе мокру сорочку, витиснув з неї воду і знову одягнув на тіло.
З печери потягло теплом і запахом диму. Там уже хтось хазяйнував.
Пастух кашлянув, гукнув углиб печери:
— Люди добрі, чи приймете до вогню?
Ніхто не озвався, і старий пішов далі. Світло полум’я вдарило йому в очі, він аж здригнувся від гарячого подиху вогню.
Молодий чоловік сидів біля вогню, загорнувшись у спальний мішок, на колінах у нього була якась річ, схожа на книжку. Він так поринув у читання, що не почув приходу старого.
Зустрівшись нарешті з його поглядом, старий легко вклонився і ще раз запитав:
— Чи приймете до вогню? Я весь промок…
Чоловік був дуже збентеженим — він мовчки дав місце старому біля себе, навіть підсунув йому сухе поліно замість стільчика…
Мовчанка тривала довго — краєм ока вони вивчали один одного.
Старий насолоджувався теплом. Від його мокрого одягу йшла густа пара — і гострий запах овечої вовни заповнив печеру.
— Можу запропонувати вам гарячого чаю, — озвався молодий чоловік. — У мене тут термос! Все своє ношу з собою!
— Дякую, дай вам, Боже, здоров’я! Я хіба що бринзою можу поділитися… — старий потягнувся до торбини, з трудом витягнув із неї шматок сиру в полотняній обгортці.