Я ненавиджу той вогонь, що загорівся десь від тієї великої зірки, котра щоночі зорить у моєму вікні після опівночі. Я ненавиджу його, бо він зруйнував мене — мій спокій, мої плани, мою радість. Відколи прийшла ця любов, світ пахне тільки полинами…
Ніколи не могла собі уявити, як письменники пишуть книжки. Особливо ті, в яких описують своє власне життя. Стільки ситуацій, розмов, діалогів, — як вони те все пам’ятають? Я згадую своє дитинство — і бачу перед собою лише картини. Можу поставити перед очима будь-яке місце зі свого дитячого раю — і побачу його до найменших деталей. Навіть запахи можу пригадати. Бачу розмито обличчя мами і тата, швидше я згадую їх по фотографіях. Але зовсім не пам’ятаю їхніх розмов. Хіба що деякі вислови, котрі повторювались дуже часто. А якби я захотіла написати про близьких мені людей, називаючи їхні імена — то, напевно, вся моя писанина була би суцільною брехнею. Бо кожна фраза була би вигаданою.
Чи письменники теж усе вигадують? А якщо називають імена реальних людей, — чи не бояться сказати неправду? Ті, хто буде читати, можуть і повірити…
Може, люди дійсно пам’ятають. Є різні види пам’яті. У своїй роботі я намагаюсь бути дуже точною в деталях: за кожною фразою, поворотом думки, якимось висновком, котрий ти робиш, підсумовуючи сказане, — завжди певна оцінка і певна крапка, а за крапкою наступає зворотний зв’язок. Зв’язок зі свідомістю людей, котрі читають написане тобою. Якщо б тобі не вірили — не хотіли б читати.
Але це робота. Миттєвості, котрі ти проживаєш, як актор, — з тією лише різницею, що партнерами по грі є живі люди.
І ця робота навчила мене цінувати слово. Воно має бути не просто правдивим з точки зору твоєї власної правди, — воно має бути правдивим по суті любові. Закон любові до людини, якою б вона не була в очах людей чи у твоїх власних очах, — любові, що закладена в заповіді „не нашкодь“…
Я боюся, що коли ненароком чи свідомо порушу цю заповідь — слово відвернеться від мене…
А про себе писати найважче. Колись звернула увагу на таку цікаву річ: я не знаю письменників, котрі говорили б не абстрактно про людину, її вади і чесноти, не повчали б інших, як їм жити, — а розповідали про самих себе, про добре і зле в самих собі, аналізували б на власному прикладі суть людської природи. Переважно говорять лише про інших, — може, тому, що збоку краще видно і безпечніше торкатися ран…
От написала це — і відразу згадала: ні, я знаю таких людей в нашій літературі: це Шевченко (поезії періоду заслання, загалом — він умів говорити про себе). І ще — Франко: яка моторошна його поема „Похорон“! Як він розклав на два плани свою роздвоєну людську суть! Він мав сміливість подивитися в очі своєму власному нутру…
Визнаю, що я цього не вмію. Можливо, журналістська практика зіпсувала мою здатність дивитися в глибину того, що відбувається у мені самій, — журналісти, як правило, про себе не пишуть…
Насправді я вже лише по пам’яті штрихую грубий образ того, що спалахнуло на мить, зробило блискавичний відбиток у свідомості — і кинуло напризволяще. Борсайся, як хочеш, у своїх стражданнях, — все одно нічим собі не допоможеш.
Бо доля — чудовий шахіст. Вона грає з тобою відому їй партію, грає безпомильно і без азарту. Просто змушує тебе іти за її ходами, шукати виходу в різних кінцях шахового поля, а сама в певний момент раптом відкриває твоїм очам ще якийсь новий хід, якого твій розум не міг прорахувати. І коли ти бачиш на певній відстані часу, яким досконалим був той хід, які великі можливості у грі він відкрив, — тебе охоплює подив…
І тиха розчулена вдячність до свого партнера по житейській грі за те, що ця гра така досконала. На мить навіть забуваєш, як боліло серце, вдарившись несподівано об холодний камінь стіни. На мить забуваєш, яким гострим і колючим був той камінь, на мить забуваєш, що рана кровоточить і болить, що її не гоїть ні час, ані купелі у житейському морі турбот…
Бо ти теж — гравець. Ти — не фігурка на шаховому полі, а гравець. Ти сама вибрала цю гру. Але уперто намагаєшся не приймати її правил. Тобі здається, що ти їх знаєш. Ти замучуєш свій розум розгадуванням таємниць долі, її закономірностей, розставляєш акуратно по поличках свідомості красиві фігурки — свої моральні принципи. Пильнуєш, аби не зачепити котрусь із них ненароком. Витираєш пил час від часу.
А твоя партнерка по грі раптом робить різкий хід — і полички перевертаються, ти кидаєшся в розпачі наводити лад, розставляти все по своїх місцях. Але не встигаєш, бо на шаховій дошці з’являється нова фігура, ти мусиш робити наступний хід…