Ця фігура з’явилася на шахівниці, коли я розглядала картини відомого художника. Ще в юності його полотна вразили мене якоюсь космічною фундаментальністю, казковою таємничістю деталей. Зараз я стояла перед величезним панно, засіяним нескінченною кількістю яскравих деталей, але враження космічності уже не було. Чи мій внутрішній скепсис розбив полотно на уламки деталей, чи я подорослішала?
Хтось заговорив до мене. Я не пам’ятаю жодної фрази, але пам’ятаю його очі. Вони були по-дитячому здивовані. В цих очах я раптом побачила іншу себе. Побачила не жінку, що розглядає картину і знуджено намагається настроїтися на позитивне сприйняття того, що вчора було міражем її захоплень. Я побачила себе — жінку, чия поява у цьому світі була запрограмована тисячоліття тому. Жінку, котру впізнали…
Це був наче удар блискавки. Ми розходилися і сходилися, ми говорили про все на світі — про картини, про літературу, про релігію. Ми пізнавали одне другого у віддзеркаленні тих красивих фігурок, котрі вилискували на поличках свідомості, ми співмірювали одне другого зі своїми скарбами. Принаймні так мені тоді здавалося…
І поки ми говорили, говорили, говорили, — серце захлиналося і намагалося крикнути найголовніше: „Я люблю тебе! Я знайшла тебе — і ми вже нікуди не дінемося одне від другого!“
Він був респектабельною людиною з дуже різною репутацією. Якось до чергових виборів, на яких обирали лише тих, кого визначила партія, мені замовили інтерв’ю з ним.
— Дивися, він — людина настрою. Постарайся попасти під добру руку.
Я не люблю попадати під нічию руку. Інтерв’ю уникла.
А тут він сам звалився на мою голову. Настрій у нього завжди був погідним і майже веселим. Тільки одного разу я не впізнала чоловіка — він посварився з жінкою. Кинув лише одну фразу, але з тієї фрази я уявила собі образ домашньої мегери: жадібна, тупа, сварлива, дивиться тільки в чоловіків гаманець…
Я визнаю лише один вид гумору і сатири: глузування із самої себе. Оскільки ніхто не любить мене так, як я себе, — ніхто не буде таким безжалісним і справедливим до моїх помилок, як я сама. Спробую на собі провести самоаналіз людської популяції у всьому блиску її принадливих огріхів.
З певного часу самобичування стало моїм улюбленим заняттям. Коли не плачу в собі, то сміюсь. І завжди незримо поряд моя партнерка з шахової гри — доля. Вона не сміється і не плаче. Вона просто спостерігає за мною.
Я довго не могла їй вибачити ту партію, в котрій я грала на грані своїх сил. Я так самовіддано пройшла цей відтинок життєвого поля, що впала і втратила свідомість. Я втратила відчуття болю і образи, відчуття часу і своєї власної присутності в собі. Я просто йшла крізь своє життя, як заворожена і заморожена, — я ішла крізь своє життя, мов крізь густу стіну…
Я хотіла тільки вийти на зелену траву, хотіла тільки побачити, як вітер ворушить верхівки дерев, як зацвітають квіти навесні, як зав’язуються плоди на деревах… Я хотіла почути запахи світанку, здригнутися від прохолодної роси… Я хотіла повернути собі відчуття життя кожним нервом свого тіла….
І коли мені здалося, що я вже майже вільна, що життя нарешті дає мені шанс вільно дихати, — тоді з’явився ти…
Я ще не знала, що від того моменту кожна мить мого життя народжуватиметься в муках. Як Єва, що вкусила яблуко і відчула смак земного життя, я ще не знала, що від тієї хвилі я в муках народжуватиму кожну мить щастя, в муках зрікатимусь її, в муках чекатиму наступної…
Я не знала, що від образи в мене зупинятиметься серце, а ніхто цього навіть не помітить. Адже на поличках моєї моралі стояли начищені до блиску воскові фігурки моїх переконань: вони дивились на мене холодними очима, в котрих завмерло одне слово: „гріх“.
Чому ти зіграла зі мною в гріх, Доле? Невже ти не могла підшукати чогось такого, що вписувалося б у цю красиву веремію благочестивих норм, якими я обставила своє життя?
Он стоїть моя сувора й аскетична Правда: вона дуже схожа на мою фотографію двадцятилітньої давності. У мене гладко зачесане волосся, рогові окуляри, довге чорне плаття. Я вся незворушно правильна. Я ходжу у своїй моралі, як у броні. Моє слово шорстке і гостре, — я люблю писати моралізаторські статті.
Не на перших шпальтах — там пишуть про вірність партії. А на останній — де про мораль і погоду. У мене є свої читачі і шанувальники. В мене свій маленький п’єдестал, на якому я вмощуюся з великою відповідальністю за доручену мені місію.