Вона вхопилася за гілку і зависла над потоком. Ми не могли повзти разом — щоб не зламати дерево своєю вагою… І тут її рука ковзнула, — і вона полетіла в потік…
Старий перевів подих. Затягнувся димом, закрив очі і ніби заснув.
Стало так тихо, ніби хтось підняв руку — і в одну мить стер всі звуки. Дмитро чув, як стукає його серце…
— Моя душа в один момент відділилася від тіла… — старий заговорив так тихо, що його голос став схожим на шелест. — Я випередив її, обхопив руками і постарався відтягнути її тіло від середини потоку. Я хотів упасти першим, щоб вона впала на мене…
Тільки в останню мить побачив своє тіло, що летіло згори…
Вона впала на берег, — але чомусь голова її різко шарпнулася і вдарилася об камінь…
Моє тіло впало поруч, — в якесь баговиння.
Коли прийшов до свідомості, побачив, як її кров обмиває мої ноги…
І тоді я відчув, що не смію нічого більше робити з власної волі. Моє горе, мій біль роздерли завісу — і я побачив, як стара взяла на руки її маленьке тіло, — воно чомусь стало дуже маленьким, — обгорнула білим саваном і понесла, як малу дитину…
На моєму тілі не було жодної подряпинки.
Коли стихла гроза, я поніс її останки в гори і похоронив…
І моє колишнє життя відійшло разом із нею…
Старий знову перевів подих, пильно поглянув на Дмитра.
— Ти завтра підеш звідси, — і знову тебе закрутить брехливий світ. Але чомусь якраз тебе, такого верткого і брехливого, він прислав мені для сповіді. Стара вже чекає…
Не пробуй нікому розказувати ці байки з мого життя. Це байки для тебе. Може, колись згадаєш, як станеш перед завісою…
Дмитро боявся перебивати Юра, але в нього миттєво спалахували якісь запитання. Мова старого була такою барвистою, глибокою, голос відтінював молодими чуттєвими нотками…
— Ти хочеш знати про мого сина? — старий прочитав його думки і розімняв старечі ноги. — Пройшло багато літ, — і я навчився виживати, як виживає вовк. Ти знаєш, як він полює?
Старий побачив зблиски у Дмитрових очах при згадці про вовка.
— Тоді він не був голодним. Ти просто запаскудив його територію своїм запахом — і це йому заважало. Добре зробив, що пішов звідти… Вовк безстрашний, коли нападає. Але він дуже обережний. Тільки дуже сильний голод може його змусити кинутися на людину…
Я прожив між вовками три місяці. За мною полювали люди — надійнішого сховку від вовчої печери я не міг знайти… Вони годували мене. А потім я сам уполював сарну, приніс їм в печеру. Подякував і пішов…
Ти так дивишся на мене перестрашеними очима — бо не віриш, що звірі краще розуміють нас, ніж ми розуміємо їх. Але вони розуміють наші правдиві пориви: гнів, страх, любов… з ними можна говорити словами, — але то хіба для заспокоєння свого розуму. Вони краще розуміють без слів…
Вовки бояться, як люди. Вони не довіряють нічому, окрім сили і витримки. Якщо в тобі з’явиться тріщинка, — ти притягнеш до себе вовка. Сильних вони обминають…
— У людей якось все навпаки, — втрутився Дмитро. — Люди нападають на сильних.
— Чому навпаки? Сильні не дають на себе нападати. Сильний завжди зможе поставити заслін ще до того, як у когось виникне бажання на нього напасти… і сильний не буде очікувати від інших нападу. Це дуже важливо! Сила — не в кулаках і гордих словах, а у вмінні стиснути своє світло… не виставляти його напоказ… вміти побачити це світло в інших…
Ти коли-небудь зустрічав сильних людей?
Дмитро розгубився. Він раптом поставив перед своїми очима всіх, кого вважав ледь не кумирами свого життя. Це були політики високого рангу, письменники з гучними іменами…
— Хто з них міг би встояти перед вовком?
— Я подумав: перед ким із них міг би встояти вовк? Вони стріляли б, не роздумуючи…
— Вовк не просто приходить до чоловіка. Вовк — єдиний звір, в якому ще жива наша первісна природа… вистояти перед вовком — значить, вижити…
Старий відійшов від розмови про сина.
Дмитро відчув, що він знову прочитав його думки, і вирішив більше не розпитувати.
— Я навчився у звірів виживати. Високо в горах завів кошару із заблукалих овець. Вовки обминали її, — наше розуміння було сильніше за голод. Я спостерігав за звірами, — вони уміють себе лікувати. Навчився відчувати смак життя у травах… кожна травинка має душу, як всяке живе створіння. Її треба попросити, — вона все віддасть тобі з любові…