Щороку я приходив до потока в той день, коли він забрав від мене мого ангела. Я знав уже, що ніхто нікого не забирає, — просто ми переміщуємося в просторі любові. Ти все відчуваєш, твоє серце так само співає, як колись, — тільки рукою не можеш доторкнутися до її тепла…
Старий замовк, а Дмитро наче притулився до його плеча: в нього ніколи не було батька, він так хотів по-чоловічому з ним поговорити! Поговорити про любов: бо що є в світі важливіше?
— Любов — це таке світло, яке ніхто і ніщо не може ні погасити, ні пояснити, — знову заговорив Юр. — Це як вогонь, запалений серед ночі. Ти запалив його для найближчої душі, а в його світлі гріються нічні метелики, дерева, трави, його далекий спалах будить у комусь надію, подає сигнал серед ночі, вказує дорогу заблукалим…
А головне — він гріє тебе, розтинає темряву самотності і співає разом із твоїм серцем…
У житті самотніми і нещасними є не ті люди, які когось полюбили і втратили, а ті, які мають все, але не люблять… Тому радій, що твоє серце збудилося…
Гострий промінь призахідного сонця черкнув по скелі, і відразу в повітрі повіяло вечірньою прохолодою. Тиша обняла гори, які ще пашіли денним теплом.
Обидвоє поринули в тишу, як гірські птахи, поки нічні гомони не стали виповзати з долин, як сріблисто-чорні змії…
Старий сказав Дмитрові зайти в хижку і полежати. Він знову розігрів на вогні якусь мазь, ще раз порозтирав його тіло від п’ят до шиї. Знову дав випити різкого напою, від якого голова попливла, відчуття розслабились…
Так і не почув того вечора продовження дідової історії…
Юр збудив його дуже рано. Він кудись поспішав — і, приготувавши сніданок з бринзи та ягід, став підганяти Дмитра збирати свої речі.
Вони вийшли із хижки, старий пірнув у кущі. Дмитро дряпався за ним, поки не вийшли в розлогу бучину. Тут іти було легко, старий дріботів поруч.
Дмитрові дуже кортіло розпитати про сина, і Юр присів на стару колоду й сам заговорив:
— Я приходив на те місце над потоком… в один і той же день… сідав на камені і говорив собі з нею… І раптом я почув якийсь плюскіт у воді. Моє вухо чуйне, як у вовка, — я помітив, що у воді щось пливе… Схопив її коло того каменя…
То була молода жінка. Вона не встигла навіть води наковтатися. Я витрусив її, привів до тями. І поніс вгору, бо треба було її просушити…
Вона сама скочила у струмок. Не хотіла жити. Довго не розказувала мені, що сталося. Але так собі тихенько при мені відігрівалася…
Жінка є жінка. Йшла зима — у щось треба було взутися та одягнутися…
Вона пішла десь межи люди, щось там продавала, — бринзу, ягоди, трави…
Потім когось до мене приводила, бо треба було помогти зі здоров’ям… було й таке, що в людей пропадала худоба або хтось десь заблудився… всяке бувало… А я це все видів. Життя під чистим небом прочищає зір, і слух, і нюх… Так я знову став трохи прихилятися до людей. Бодай до тих, кого хотів видіти…
Вона народила мені сина. Я розвів велику череду — треба було думати щось про сім’ю… Але вона все банувала за чимось. Нічого мені не казала, а коли вже синові сповнилося три рочки, він бігав за мною по лісу і щебетав, — вона розказала мені, чого пішла тоді до лісу…
То все любов, чоловіче! Коли вона є, то людина за нею ходит, як за сонцем…
Дід раптово зупинився, перевів подих. Уважно подивився на Дмитра. Зіпершись на стовбур дерева, відпочивав. Повіки очей зімкнулися, обличчя зблідло…
— Але правдива любов є мудра, — продовжив по хвилі. — Вона вміє чекати — навіть усе життя. Світити і чекати… А та людська любов — як мисливська пастка для вовка. Вона нічого не попустит: тримає так, що посторонки рвуться, серце тріскає… один день гріє, а другий — палит…
Є така любов дика межи людьми, — дика, бо в ній нема волі… така, що нині цілує, а завтра вбиває…
Та жінка була вдячна мені, була добра до мене, — але і моє серце тільки краєм пригріло її… Біда нас звела, а любов розвела…
Старий помалу розімняв старі кістки і став сходити вниз. Він довго йшов мовчки, а потім знову заговорив:
— Вона пішла в село і більше не вернулася. А я лишився з сином. І ми стали жити удвох далеко від людей — поки він не виріс парубчаком і не пішов від мене…