— Чому він теж виявився таким невдячним?
— Невдячним? Чому ти так кажеш? То його життя: він був би слабаком, якби став тінню мене! А ким був би я, коли б не прийняв своєї долі?
Є святий закон, який людина не має права переступати: ніхто нікому в цьому і в інших світах не має права нав’язувати свою волю…
Мій син був найсильнішим з людей…
Старий знову замовк і швидкою ходою пішов униз звіриною стежкою…
В якийсь момент Дмитро загубив його з поля зору. Потім він знову виринув десь ніби збоку.
Коли внизу з’явилася стежка, витоптана людськими ногами, зупинився, почувши голос старого. Той наче з кимось перемовлявся.
Оглянувся. Старий махнув йому рукою:
— Іди, сину, вниз! Дорога сама виведе тебе…
Дмитро хотів щось сказати, але старий гукнув:
— Іди! Дерево буде жити!
Він ще довго оглядався, намагаючись побачити між деревами маленьку постать, але Юр наче розчинився у лісі…
Сонце стояло високо над горизонтом, коли Дмитро знову опинився на тій самій дорозі, що вела до закинутої будівлі. Пішов у бік траси, і дорогою його наздогнали двоє чоловіків.
Страх миттєво пробіг по ногах, вони легенько підкосилися. Але він знав, що тепер все має змінитися.
— Хлопці, я вийду цією дорогою на трасу?
— Так, наздоганяйте нас — ми теж туди! — гукнув один. — Тільки швидше — скоро має бути маршрутка!
«…Коли легенький дощик зрошує пустелю, здається, що нічого не змінилося. Скільки злив треба пролити в океан піску, аби пустеля проявила ознаки нового життя!
Але коли над нею пролітає бодай маленький дощик — це ознака того, що піщаний океан запрагнув змін. Пустеля прикликала дощик. І тепер її глибоке коріння буде вишукувати в собі дихання оаз, буде розчищати зсередини дорогу маленьким джерелам…
Життя відкрило мені це не як метафору, а як наріжну думку, ідею, — винесену не з книжного океану, а з власного пережиття. Воно несподівано поставило на моєму життєвому шляху незвичайних, хоча й не примітних, людей. Вони не дали мені прямих відповідей на ті питання, які мене роздирали зсередини, ставили на грані життя і смерті. Їхні думки були тільки їхніми думками — і вони не пропонували рецептів зцілення від душевних недуг.
Але згодом, згадуючи цих людей, я став цінувати кожну зустріч, кожну щиру розмову. Навчився сприймати свою професійну звичку колекціонувати думки великих людей як шанс зустрітися в часі і просторі з цими особистостями, у яких хотілося б багато чому повчитися. І вони дали мені такий шанс — залишили свої нетлінні думки…
Робота над укладанням цієї книжки стала живою купіллю для моєї свідомості. Я вбирав у неї кожну думку, як несподіваний лист із вічності, адресований саме мені.
У моєму житті зовні все виглядало без змін. Але я знав, відчував, що моє „дерево“, мій „храм“ тепер не розділені між собою. Вони постійно ведуть діалог, вони сперечаються — два крила свідомості…
Але не намагаються знищити один одного…
Слова мертві, якщо ти, дорогий читачу, не освітиш їх глибинним променем власної свідомості. Якщо не приймеш їх у живе коло царства поріднених думок…»
Так написав Дмитро у передмові до книжки, яку він уклав таки упродовж року.
Він хотів присвятити її Юрові. Довго думав, як сформулювати цю посвяту. А тоді просто написав епіграф: «Дерево буде жити…»
Він зрозуміє, якщо колись прочитає його книжку…
З першим автографом захотілося подарувати книжку Анні. Він не спілкувався з нею, не розпитував у свого колеги, як її справи. Але в думках вона стала його Діотімою — і це принесло справжнє полегшення…
Він не знав номера її телефону. Тому зателефонував на кафедру.
— Анна вже не працює у нас. Звільнилася ще півроку тому… Куди поїхала? Вона не залишила своїх координат…
Влітку він купив путівку на базу відпочинку в горах. Не хотілося шукати навмисних пригод — було достатньо подихати гірським повітрям…
Розшукав дорогу, яка вела до розваленої будівлі. Пішов стежкою уздовж потічка. Довго блукав між буками, намагаючись зорієнтуватись, в який бік рухатися…
Але ліс застережливо шумів, його таємниці затулились гіллям від людського ока.
— Діду Юре! — голосно гукав Дмитро, а сльози самі котилися з очей…
Він поклав книжку на зрубі старого пня, ще раз поглянув на епіграф: «Дерево буде жити…».
А тоді під ним дописав ручкою: «Мольфар».
І після Дмитрової крапки мені теж хотілося б поставити крапку в його історії. Відверто кажучи, інтересу до його персони в мене виявилося незрівнянно менше, ніж у мольфара. Я знаю, що такі люди, як він, надто інертні та боязливі, аби вчинити якийсь справжній вчинок. Будуть все життя романтично зітхати і плакати потайки від миттєвого розкаяння, але вранці — весь антураж пристойних та успішних інтелігентів з м’якими, як у породистих котів, манерами, буде виставлений на вітрину їхнього буденного життя. І нічого не зміниться. Хіба якщо життя само не викине їх на проїжджу дорогу…