— Так, дєдю, згоден, — усміхнувся Микола. — Згоден, що не можна судити, але так само не можна оправдовувати. Я прийшов до висновку, що постійне виправдання чужого злодійства таке саме гріховне, як осудження. Ми тому й вибираємо до влади ту всю гниль, що виправдовуємо: «А як він виживе, як не буде красти чи брати хабарі?»
— Влада псує людей, — зауважив Дмитро. — Багато спокус, можливостей, інші люди, інше середовище… Є така притча про те, як в одному краю на престолі сидів дракон і поїдав людей. Врешті вони зібралися — і повалили дракона. Хто ж мав сісти на його трон? Вирішили, що то має бути найчистіша душа: голуб. Але як же здивувалися люди, коли вранці знову побачили на троні дракона! Так воювали вони, садовили на трон голуба, але щоразу на ньому знову опинявся дракон. Бо не знали люди, що драконами ставали голуби, як тільки опинялися на троні…
— Ай-яй, яка чисто українська сентиментальна байка! — засміявся Микола. — Ти направду віриш, що то голуб ставав драконом? А може, їхні очі погано бачили? Може, недогодованого дракона вони приймали за голуба, бо він ще не клацав пащею, а смиренно хилив голівку, аби щось отримати? Як гарно ти підтвердив мої слова про нашу усвідомлену сліпоту! Бачимо те, що хочемо бачити, лукавимо на кожному кроці!
— Та дайте собі спокій з тою політикою! Давайте ліпше заспіваємо! — озвався хтось із присутніх.
Тиха пісня несміливо зазвучала над столом, а далі розкинула крила — і полетіла в гори.
Дмитро вийшов на веранду і вдивлявся в контури далеких гір, ковтаючи сльози. Там десь жила часточка його розгубленого єства, пробудженого до спраги старим Юром. Там щось надламалося в його свідомості, аби на зрізі можна було нащепити зелену молоду віть.
Сьогодні Миколині картини зворушили його і нагадали минулорічну подорож в пошуках себе. Це були не колоритні гірські пейзажі, якими рясніє кожна виставка у столичних салонах. Миколині картини говорили: скупі деталі були так закомпоновані, що в кожній із них прочитувався жест, запитання, ствердження, — як у театрі пантоміми. Він сказав про своє враження Миколі.
— В горах дійсно все промовляє до тебе, — розчулено погодився художник. — Я тут навчився жити просто і правдиво, — і мене від міста відгонить, як від каналізаційної труби! В горах промиває вуха і очі, можна дивитися і бачити, слухати і чути!
— На жаль, я цього ще не зумів відчути, — чесно зізнався Дмитро, — для мене гори здебільшого — красива декорація, якою я намагаюся заслонитися від свого буденного світу. Але я серед них чужак, — і тому мені трішки страшно… а твої картини ніби «ретранслюють» ідею гір, — її можна сприймати чисто естетичним чуттям. Особливо вразив мене крилатий ангел серед бурі, — десь далеко на горизонті: він заледве проглядається, але манить до себе погляд і відчуття…
— А чорного ангела ти не помітив? Він на передньому плані: многорукий, як Шіва, — трощить і руйнує… Це моя алегорія, символічна «притча» про циклічність змін у світі. Коли настає час трансформації, — а він уже настає, треба лише приглянутися, до того, що діється у світі, — це значить, що на місці старого «храму» має постати новий. Для цього Бог пошле на землю двох: Ангела-руйнівника і Ангела-будівничого. Перший знищить старий храм — і буде проклятий людьми як руйнівник, а другий збудує новий — і люди прославлять його як будівничого, але в руках найвищих обидва виконають одну роботу…
— І вони вже прийшли водночас…, — Дмитро усміхнувся, згадавши свою розмову з Юром. — Здається, ти пояснив мені, чому людина має пізнати Смерть, аби оцінити сенс Життя…
Вони довго говорили сердечно, як давні знайомі, — і Дмитро насмілився розповісти про свою зустріч з Юром.
— Я чув про нього від людей, — сказав Микола. — Ця зустріч тобі неспроста подарована: щось має дуже змінитися у твоєму житті. Зі мною теж було щось подібне…
Микола не встиг розповісти свою історію. До Дмитра подзвонила його жінка. Милим грайливим тоном вона повідомила йому, що виїжджає за кордон.
— Ні, не у відпустку, Дмитрусю… я влаштовую своє життя… їду з чоловіком, якого давно люблю…
— А діти?! — Дмитро прихилився до одвірка і наче від чогось відмахнувся.
— Діти поїдуть зі мною. Зараз тимчасово побудуть у моїх батьків…
— Ларисо, я нічого не розумію… це вже давно, а я нічого не знаю?!