Тішило те, що з’явилася надія на реальні зміни для моїх дітей. Вони майже виросли, — я надійно оберігала їх від спалахів свого внутрішнього страху перед життям…
Тепер я щодня ламала ідолів чеснот, виставлених у закапелках моєї свідомості напоказ. Я ламала ідолів довіри, ідолів дружби, чесності, трощила високопарні ідеали. Я викошувала своє поле до стернини. І викликала Долю на бій. Я першою зробила хід.
Я сказала собі: ніхто не має права втручатися в чуже життя. У кожного своя дорога і свій хрест. Ніхто не повинен брати на плечі чужу ношу, якщо його про це не просять. Найсильніша опора людини — вона сама, найбільша правда — в самій людині. Я не хотіла втрачати віри в Людину…
І я просто відійшла. Я перестала відповідати на дзвінки, відмовилася від зустрічей. Мені залишилося тільки скинути зі свого серця образу, бо вона зупиняла його своїм тягарем. І ця образа мала одне ім’я: брехня…
Нічого не можна збудувати на брехні. Навіть якщо це тільки неповна правда. Така маленька, обгризена правда, котра скиглить, аби її пожаліли. Вона звивається у серці, як хамелеон: тут я білий і пухнастий, тут я грізний і зубастий, а тут я орел піднебесний. Така вже природа хамелеона: він справжній у всіх своїх іпостасях. І якщо вже тобі випало полюбити хамелеона — то люби його ні білим, ні пухнастим, ні грізним, ні зубастим: люби його мінливу суть. Збагни його природу — і не бунтуйся проти неї.
Я не збагнула твоєї суті, але я не зреклася своєї любові. Дивлячись ночами крізь паволоку снів на цю маленьку смиренну постать, що стоїть біля вікна і визирає далеку зорю, — я почала усвідомлювати, що моє життя змінилося. В нього увійшла Воля. Ця маленька босонога самітниця, котру я так нещадно виганяла зі свого серця, привела в моє серце ще й Волю. І світ навколо знову почав проявлятися в барвах життя. Знову заспівали солов’ї під вікном, знову мої очі встигли побачити, як зацвітає калина…
Хтось сказав, що брехня є, власне, природою чоловіка, тому що всі чоловіки по своїй природі — великі боягузи. А тільки сильні люди не бояться бути правдивими. Як же мені не хотілося зараховувати себе до чоловіконенависників! Невже через одне спотикання на брехні (стоп! Красиво сказано: через одне. Ти все життя ідеш крізь брехню людей, котрих любиш!) я вже на жодного з них не погляну з довірою — з довірою до самої людської природи? У мене багато приятелів серед чоловіків (ха-ха!). Загалом в журналістиці моє ім’я не належить до „жіночих“: мене поважають як фахівця — без огляду на стать. Принаймні, так говорять чоловіки. Зі мною вони розмовляють без зверхньої компліментарності — словом, я дуже ціную в чоловіках чоловічість.
(Послухайте, я умліваю від захвату, перечитуючи власний опус. Тут усе явно написане „на читача“. Робота залишає свій відбиток. Просто моя свідомість вважає негідним ділитися усіма враженнями про своїх колег-чоловіків чи друзів-чоловіків. Окрім задимленої і заалкоголеної патріотичної бравади не часто доводилось почути щось посутнє…
Перепрошую, я сьогодні трішки випила — і маю добрий гумор. Більше не буду втручатися в текст.)
Десь у глибині свідомості я є жінкою, котра захоплено опирається на плече Мужа, — але в реальному житті відчуваю себе хлопоненависницею. Бо упродовж багатьох літ життя, ще з дитинства, я бачила на кожному кроці зашмарканих, задрипаних і принижених хлопів, котрі свій страх глушили горілкою і п’яними бійками. Гоцадрала! Наші фраєри тренували свій кулак лише на згорблених від ридань плечах своєї жінки, котра терпляче затуляла собою переляканих дітей…
Захоплення лицарством, замріяність в чистому коханні прийшла швидше від книжок, а може, не так: книжки пробудили в душі пам’ять про золотий вік любові, в котрому я колись жила… Я завжди внутрішньо жила в цьому іншому часі, котрий ніколи не минає, а лише наче відступає в тінь, даючи можливість прокрутити плівку-одноденку, — і тому була сильною. Тому знаходила в собі силу поставити свою душу і своє світло на таку висоту, якої не сягають плювки п’яних „страдників за ідею“.
Знаєш, дорога моя страднице, я сьогодні зустріла твого лицаря. На прес-конференції. Навіть нализалася з того приводу на фуршеті. І про що була промова нашого інтелектуального скарбу? Нізащо не вгадаєш! Вона була про обов’язок! Процес перелицювання на новий лад змусив наших великих мужів заново здобувати місце на вже не радянському, а українському Олімпі.