О, знову сльози підперли очі. Стоять під зіницями, як дев’ятий вал, а назовні не виходять… як мені хочеться плакати…
Сни — це зовсім інша держава, в якій ти проживаєш ще одне життя. Колись я начиталася Юнга і почала спостерігати за своїми снами. Я могла би описати міста, вулиці, будинки, городи, котрі були знайомі лише у снах. З певного часу я навчилася систематизувати сни, майже вгадувала, котрі із них сповняться, а котрі — ні. Але я навіть не підозрювала, що прийде час, коли я чекатиму сну, аби відчути себе хоч трішки щасливою…
У снах я зустрічалася з тобою. Ти був зовсім не таким, як в реальному житті: ми бігали босоніж по зеленій траві, ти стояв з оберемком квітів під моїм вікном. Ти говорив дуже рідко — але не було потреби говорити. Якби зняти фільм про нас за моїми снами, то він виглядав би символічною феєрією: ми сидимо за довгим столом — і твоя мати входить з великою білою мискою, в котрій розведена густа біла маса: напевно, це молоко з мукою. Вона мовчки підходить до мене і малює корону на моїй голові. Це якесь магічне помазання… Далі ти відходиш довгою дорогою, а я піднімаюсь на височенну стрімку гору, засіяну юною зеленою травою. На цій горі височів хрест, — я бачила його знизу, але коли я наближаюся до краю гори, де він височів, то бачу лише купу перетлілої деревини…
Мені сняться казкові замки, з яких ти мене визволяєш, а іноді ти снишся мені як підступник, котрий лезом розтинає мою долоню, — і я з усієї сили затискаю її, щоб зупинити кров…
Дивно, вже пройшло більше п’ятнадцяти літ, відколи ми розійшлися, а Доля не виводить на шахівницю нових фігур. Все наче механічно прокручується, як мелодія в „катеринці“. Все, що зовні мене. А я вже стала зовсім іншою. Я ще не знаю, що зі мною відбулося. Але почуваю себе, як личинка в коконі…
Я маю народитися… Я переживаю породільні муки власного народження…
Одна жінка, з якою мені дозволили поспілкуватися в камері попереднього ув’язнення, була засуджена на довічне ув’язнення за вбивство своєї свекрухи. Це була маленька, нічим не примітна жінка з багатої сім’ї, котра ніде не працювала, її дітей доглядала саме свекруха. Свекруха, котра дала тій бідолашній усе: вона влаштувала свого сина на добру роботу, купила молодим будинок, взялася виховувати дітей з допомогою няні. Невістка купалася в розкошах.
Вона сказала мені, зіщулившись: „Нарешті в мене перестало боліти серце… Ви не уявляєте, як це нестерпно — коли безперервно болить, а ти нічого у власному житті не вирішуєш…“
Не знаю, чому це мені пригадалося. Я тоді довго роздумувала над тим, наскільки людина не може передбачити саму себе, свої вчинки і мотиви. Коли я дивилась на маленьку зацьковану блондинку, в очах котрої була тільки порожнеча, — я відчула, що від нинішнього дня остерігатимусь ні осуджувати, ні виправдовувати людей… Це однакова спокуса для розуму…
Може, за цією межею і починається любов до ближнього? Коли ти ідеш своєю дорогою, а він іде своєю. Ти бачиш, як він іде. Як спотикається, як ламає придорожні дерева. Досить тобі сказати собі: він мусить їх ламати, аби залишити мітки, — і вже край твого шляху гілки осипалися, хоч ти й рукою їх не торкнулася. Досить тобі гукнути: „Не смій ламати!“ — як людина спіткнеться, а ти будеш себе картати, що втрутилася в чужу долю.
Пильнуй свою дорогу, але подумки бажай своєму ближньому щасливої дороги. Бажай йому сили піднятися, — і відчувай радість від своїх думок. Твій спокій за ближнього стане твоїм спокоєм, твоя довіра до його правди стане твоєю правдою…
Я дуже перелякана. Я не боюся смерті, — я боюся жити в цьому світі…
Сьогодні Різдво, — і вся наша сім’я зібралася за столом. Прийшов мій син із невісткою, ми з дочкою наготували вечерю. Діти колядують, а я заледве голос витискаю. Так багато довкола людей, котрих я люблю, але я не перестаю від того бути менш самотньою…
Чим більше людей — тим більша самотність…
Треба навчитися жити власним життям… моє слугування іншим виснажило мене, бо я не вмію захищати свою територію. Я розчиняюся в чужих життях — нехай це навіть будуть життя моїх дітей, але вони своє життя виокремлюють з мого, а я не вмію цього робити…
Чи хтось знає, як можна навчитися жити власним життям?