Молитва Ябеца — це справжній переворот у житті людини. Як незвично нам було чути, що хтось молиться: «Господи, благослови мене!» Так само рідко можна почути і таке: «Боже, дай мені, будь ласка, ще більше служити!» Більшість християн думають, що в нас і без того зовсім уже не залишилося вільного часу. Але коли ми починаємо з вірою молитися про розширення служіння, починає відбуватися щось дивне. З відкриттям нових можливостей надприродним чином зростають і наші здібності, і наші сили. І ми повною мірою відчуваємо ту насолоду, з якою Господь відповідає на такі наші молитви, і Його наполегливе бажання зробити велике через нас і наше життя.
Раптом на порозі вашого будинку або за сусіднім столиком у кафе почнуть з'являтися люди зі словами, що вражають не тільки вас, але й їх самих. Збиваючись і плутаючись, вони будуть вас про щось запитувати і з нетерпінням чекати вашої відповіді.
Я називаю такі зустрічі «побаченнями Ябеца».
Добре пам'ятаю, як я вперше в житті попросив у Бога такої зустрічі і що потім сталося. Це було в досить дивному місці, під час морської подорожі уздовж берегів Туреччини.
Я подорожував сам. Мета моєї поїздки полягала в тому, щоб розробити маршрут для туристичного агентства, яке спеціалізувалось на екскурсіях по Середземномор'ї — слідами ранньої Церкви.
Стояли дивовижні дні, у мене залишалося достатньо часу для роботи над різними проектами, і все-таки з кожним днем я щораз сильніше починав відчувати самітність. І коли ми кинули якір на Патмосі (тому самому острові, де Іван писав Книгу Об'явлення), мене здолала туга. Відмовившись від екскурсії, я відправився на прогулянку вулицями невеликого портового містечка, розмовляючи з Господом.
«Господи, — молився я. — Я так тужу за домом, я почуваю себе таким слабким, таким самотнім. Але я, як і раніше, хочу служити Тобі. Навіть зараз — пошир межі мої! Пошли мені когось, кому я потрібний».
Опинившись на маленькій площі, я сів за столик вуличного кафе і замовив каву. Кілька хвилин згодом я почув у себе за спиною чоловічий голос:
— Пробачте, ви з круїзного судна?
Я обернувся і побачив молодого чоловіка.
— Так, — відповів я. — А ви?
Він сказав, що він американець, але живе на цьому острові, і потім попросив дозволу сісти за мій столик. Звали його Террі. Вже через декілька хвилин він виливав мені душу. Виявилося, що він зазнає краху в сімейному житті: саме того ранку дружина сказала йому, що залишає його.
Ви легко зрозумієте, що я відчув, вислухавши його історію. «О так, Господи, тепер я бачу. «Ось воно — побачення Ябеца!» Я приймаю…»
— А ви хочете, щоб вона пішла? — запитав я його.
— Ні, — відповів Террі.
— Хочете вислухати мою думку? — запропонував я.
І коли він відповів, що хоче, я прийняв це як ще одне підтвердження того, що Бог відповів на мою «молитву Ябеца». Цілу годину я розповідав Террі про біблійні основи щасливого шлюбу. Нічого подібного він ніколи не чув, і, коли я закінчив, він був сповнений рішучості бігти додому і, скориставшись тим, що дізнався, зробити ще одну спробу врятувати родину.
— Послухайте, Террі, — сказав я, — вже дуже мені хотілося б дізнатися, чим там у вас сьогодні справа скінчиться. Що б не сталося, прийдіть до корабля до відплиття і розкажіть мені, о'кей?
Террі погодився й побіг, махнувши мені на прощання рукою. Увечері, коли всі, хто плив на кораблі, вже повернулися з міста, я в чеканні ходив по палубі. Почуття самітності і якоїсь спустошеності, як і раніше, не залишало мене. Я намагався уявити, що ж насправді відбувалося сьогодні з моїм співрозмовником у кафе, що відбувалося в його серці? Капітан наказав:
— Віддати швартові!
Я пішов на корму помилуватися злагодженою роботою матросів і тут раптом побачив, що по березі, взявшись за руки, біжить за кораблем юна пара. Підійшовши до борта, я перегнувся через поручень. А вони, підбігши ближче, помітили мене і стали навперебій кричати:
— Ми знову разом! Ми завжди будемо разом!
Мене настільки підбадьорило те, що зробив Бог, що до кінця мені здавалося, що я сам лечу на хвилях радості. Бог зробив так, щоб ми з Террі зустрілися. Він вів нас один до одного з того самого моменту, як я попросив Його поширити мої межі для служіння Йому.
Усі ми, незалежно від наших здібностей, освіти, професії, покликані вершити Божі справи на землі.
Назвіть це, якщо завгодно, життям по вірі, чи служінням, чи щоденною християнською працею. Але як не назвати, це саме те, до чого Бог закликає людей. Тому що, як не сумно це усвідомлювати, більшість віруючих, вочевидь, намагаються самоусунутися від подібного життя, життя благословенного, присвяченого і впливового.
Своє самоусунення більшість із нас мотивують нібито тверезою самооцінкою, але наша арифметика нікуди не годиться. Наприклад, коли ми намагаємося зрозуміти, які саме межі споконвічно визначені для нас Богом, то в глибині душі вирішуємо приблизно наступне рівняння:
мої здібності
+ досвід
+ освіта
+ хто я є насправді і як сприймають мене навколишні
+ моє минуле
+ чого чекають від мене інші в майбутньому
= визначені мені межі.
І скільки б ми не слухали проповідей про надприродну Божу силу, яка діє через нас, — ми просто випустимо з уваги значення цього маленького слова через. Зрозуміло, ми говоримо, що хочемо, щоб Бог діяв через нас, насправді ж маємо на увазі — нами чи разом з нами. Але Боже слово — нагадування нам — те ж, що Він дав євреям, які повернулися з полону на спустошену рідну землю: «…не силою й не міццю, але тільки Моїм Духом, говорить Господь Саваот» (Зах. 4:6).
Наш Господь діє саме так: через звичайних людей, які вірують у великого Бога, Який через них вершить Свої справи. Він чекає усього лише нашої готовності. Це означає, що Боже рівняння виглядає приблизно так:
моя готовність і слабкість
+ Божа воля і надприродна сила
= поширення моїх меж.
І коли ви починаєте ретельно просити (молити!) про більш плідне служіння і більшу відповідальність для Його слави, Він дає вам усі можливості і виводить назустріч вам необхідних людей. Можете Йому вірити. Бог ніколи не пошле до вас того, кому ви не зможете допомогти, Його силою і за Його ведінням. Повірте, вступати в нові Його межі майже завжди боязко. Але ледь ви вступите в ці межі, як усією своєю істотою відчуєте трепет від могутньої присутності Бога, Який відтепер веде і направляє вас. Ви станете як Петро та Іван, яким у потрібний момент Бог завжди посилав потрібні слова.
Одного разу у відповідь на молитви Дарлін про розширення її служіння до нас у двері постукала малознайома сусідка.
— Мем, — проговорила вона крізь сльози, — мій чоловік помирає, а мені ні з ким навіть поговорити. Допоможіть мені!
Межі розсунулися.
Зустріч відбулася.
Нещодавно, їдучи потягом з одного кінця Сполучених Штатів в інший, я молився про поширення меж. Коли я обідав у вагоні-ресторані, то попросив Господа послати мені людину, якій потрібен Він. І відразу до мого столика підсіла жінка і сказала:
— Я хочу дещо у вас запитати.
Вона знала, хто я такий, але, крім імені, мало що про мене знала. Виглядала вона схвильовано.
— Чим можу допомогти? — запитав я.
— Я боюся антихриста, — відповіла вона. — Ось уже п'ятдесят років я живу в жаху від того, що не впізнаю його, коли він прийде, і буду обманутою ним і одержу знамено його або ім'я звіра.
І це несподіване запитання жінки, яку я з тих пір не бачив, призвело до зворушливої бесіди і глибокого духовного пробудження.