Його страшенно цікавили дівчатка, їхнє тіло. Всім, ну геть усім різнились вони від нього самого: не так роздягались, не так рухались, не так говорили й дивились, а надто не такі були в них ноги, стан, плечі. Одна дівчинка, в якої вже розвивалися груденята, вабила його особливо, і він вирішив боротися за неї. А боротись, як він помітив, треба було; бо сама вона обрала не його, їй дужче подобався інший хлопчик, рославіший, з вродливим і дурним личком. Чому — Анрі не допитувався, та ці гарні створіння, дівчатка, мабуть, і самі того не знали, зате він добре знав, чого хоче.
І ось менший хлопчик викликав більшого помірятися силою: хто перенесе дівчинку через потік. Він був хоч і неглибокий, але швидкий, і слизькі кругляки на дні перекочувались під ногою, коли необережно ступити. Отож суперник зразу послизнувся, і дівчинка була б шубовснула в воду разом з ним, якби її не підхопив Анрі. Він знав у цьому потоці кожен камінець і таки переніс її на той бік, напружуючи всю свою силу: дівчина була важча за нього самого — невеличкого, худенького хлопчика. На тому боці він поцілував її в уста — вона з несподіванки й не опиналась, — а тоді сказав, набундючившись:
— Тебе переніс через потік принц Беарнський!
Мала селючка глянула йому в осяяне захватом личко й зареготала. Той глузливий регіт болюче шпигнув його в серце, проте не погасив запалу. Хоч дівча вже перебігло назад до свого змоклого невдахи-зальотника, та Анрі ще вигукнув:
— Aut vincere aut mori![3]
Це був один з тих висловів, що навчив його вихователь, і Анрі сподівався хтозна-як вразити ним товаришів. Та знов його спіткало розчарування: селянським дітлахам байдуже було й до принца, і до його латини. І про перемогу, і про смерть вони однаково не знали. Що йому лишалось робити? Він увійшов назад у потік і навмисне впав у воду, передражнюючи недотепу-суперника. І пику скорчив таку саму пришелепувату, і закульгав достоту як той, і залаявся таким самісіньким голосом — перекривив його так вдало, що насмішив усіх. Навіть чарівне дівча не втрималося, засміялось!
Тоді Анрі відвернувся й швидко пішов геть. Йому було лише чотири роки, але він уже розумів, що таке успіх. Та хоч він його досяг, у серці в нього змагалися різні почуття. Задоволення помстою не стерло спогаду про поразку. Тоскний щем не минав, хоч як Анрі бадьорився.
Незабаром мати забрала синочка до себе, і перший час у нього тільки й мови було, що про ту дівчинку. Дід уже помер, і Анрі сказали, що він його більш ніколи не побачить. Та Анрі дужче смутило, що дівчинка далеко і їй не можна прийти.
— Мамо, ну скажи, хай її привезуть. Я з нею оженюся. То дарма, що вона більша, я ще виросту.
Тільки нове враження раптом угамувало його тугу. Він побачив молоденьку материну фрейліну.
У їхньому замку в По тримали невеликий двір, схожий скоріше на численну родину. Старий д'Альбре був просто собі провінційний поміщик. Він мав міцний замок — а останнім часом ще й гарно, зі смаком оздоблений. З балкона видно було глибоку долину, всю у виноградниках, оливниках та гаях, що, тішили око; поміж ними звивалася блискуча стьожка річки, а за долиною здіймались угору Піренеї.
Гори, аж до вершин порослі зеленим лісом, тяглись навдивовижу щільним пасмом, як стіна, і велика втіха була дивитись на них, а надто їхньому власникові. Старий провінційний поміщик володів цим боком Піренеїв разом із долинами та передгір'ями й з усім, що тут виростало: збіжжям, плодами, худобою й людьми. Він володів найпівденнішим куточком західної Франції: Беарном, Альбре, Бігором, Наваррою, Арманьяком — одне слово, старою Гасконню. Він мав титул короля Наваррського і був би, мабуть, лиш васалом короля Франції, якби той мав неподільну владу в своєму королівстві. Проте все воно, з півночі до півдня, вже віддавна було розколоте католиками й протестантами. І це давало таким-от удільним володарям, як король Наваррський, щонайкращу нагоду скинути з себе залежність і збройною рукою відняти в сусіда скільки пощастить, — бодай навіть один пагорок, засаджений виноградом.
Але ім'ям обох тих ворожих вір по всій країні ще й грабували та лили кров. Відмінність у віровизнанні в ті часи брали так близько до серця, що вона робила з людей, яких не різнило більше ніщо, найзапекліших ворогів. Деякі слова, наприклад «обідня», впливали на людей так жахливо, що інколи брат не розумів брата й робився для нього зовсім чужий. Природною річчю здавалося кликати на підмогу швейцарців та німців. Ці чужинці, аби тільки вони визнавали ту віру, що треба, тобто ходили до обідні чи, навпаки, не ходили, вважались ріднішими за співвітчизників-інаковірців і діставали право брати участь у грабунках та пустошенні.