Одначе ландскнехти в другій лінії шанців умить забули про свою прихильність до короля. Вони-бо помітили, що військо Ліги вдерлось на поле між шанцями, але що сталось потім, вони не добачили або ж зрозуміли запізно. Та хай там як, а вони раптом обернулися знов у ворогів і, звичайно, наробили переполоху. Бірона, що примчав туди, скинули з коня. Той самий німець, що збив додолу маршала, приставив свого списа до грудей самому королю й зажадав, щоб його величність здався. Тоді б цей чолов'яга забезпечив себе довіку. Та він, на жаль, трохи запізнився, бо його товаришів на полі між шанцями вже розбили; з великого завзяття він того не помітив. І враз він побачив, що його оточили вершники й ось-ось зарубають. Німець скорчив таку дурну, сторопілу пику, що король засміявся й наказав пустити його.
Тоді розсердився Бірон. Він добряче забився, впавши, і тепер насилу виліз на коня; такого, щоб він упав, ще ніколи не бачили. І ось тепер це сталось на очах у самого короля, а тому й байдуже — тільки сміється. Ну, якщо королю подобається, коли йому приставляють списа до грудей, — це його діло.
— Величносте! Я не хвалюся ні добрим серцем, ні великодушністю. Віддайте цього лобуря мені!
Маршал був кощавий, як його кінь, і погляд у нього знов зробився крицевий — таким Анрі пам'ятав його ще з часів їхньої ворожнечі. Це давній ворог похитувався над ним у сідлі, довготелесий і худий; весь гамір і колотнеча бою не вигнали йому з голови думки про своє право і про помсту.
— У вас, Біроне, своя вдача. А а ландскнехта своя. Ну, а мені доводиться жити з багатьма людьми.
Король промовив це спокійно, вже відвертаючись. Він був не на коні, а стояв на дні шанця і згори здавався вершникові зовсім невеличким: маленький темний панцер, пишний білий плюмаж на шоломі. Та через те Бірон раптом ще разючіше відчув, яка їх розділяє відстань: не тільки відстань між королем і підданим. Звідти, з шанця, війнуло на нього незглибимою могутністю й мудрістю, і йому, кого прозивали «смерть у сідлі», стало аж моторошно. Хто він, отой, що стоїть унизу? Жартун? Азартний гравець, ладний ризикувати чим завгодно? Тонкосльозий хлопчисько? Ні, Біроне, схились перед ним, це — король! Досі ти ще не знав цього так твердо. Для нього однаково — що я, маршал Бірон, що якийсь німець-ландскнехт. Усі кажуть: «Він добрий». Усі бачать: він веселий. Можливо. Це так, наче світлі птиці пролітають по темному тлу. Усе це правда — і добросердий він, і великодушний, — та ще більше в ньому, признаймося вже собі відверто, справедливого презирства до людей.
І Бірон, завернувши коня, помчав до своєї каплиці: довкола неї тепер точився бій, і він ще впертіше жадав утримати її — для такого короля.
Величезне військо Ліги не спромоглося взяти захищеного шанцями гугенотського табору. Праворуч, через пагорби, католиків відігнали аж до сільця, що стояло там.
Бірон утримував каплицю, і бій точився коло неї, поки ворог сам заліз у болота, що були ліворуч. А там на його лави налетіло більше королівських солдатів, ніж хто сподівався. Нікому й на думку не спало, що це можуть бути весь час ті самі. Кінний загін чвалом примчав через усе бойовище під проводом самого короля, винищив до ноги кілька ворожих загонів — і знову щез у тумані. Ворог, що посунув услід, збився з напрямку. Куди йти? Кого атакувати? Шукали короля, але той давно вже помчав кудись-інде на підмогу. А на ворога налітали нові й нові гугенотські загони, хоч насправді то був один, усе той самий. Полки Ліги вимотувано по одному, вони не встигали й згадати про свою чисельну перевагу. Врешті головні сили католицького війська попали на мочарувате місце, люди почали грузнути, кинулись назад, усе змішалось, багатьох засмоктала трясовина. А передні нарвались на швейцарців.