Він зітхнув.
– Якщо я розкажу тобі, що я робив, то ти нарешті повіриш, що я справжній і що це не нічний кошмар?
– Кошмар! – повторила я глузливо. Він чекав на мою відповідь. – Можливо, – мовила я, поміркувавши. – Якщо ти мені розкажеш.
– Я… полював.
– Це найкраще, чим ти міг зайнятися? – розкритикувала я його. – Це зовсім не доводить того, що я прокинулася.
Якусь мить він вагався, а тоді заговорив – повільно, ретельно добираючи слова.
– Я не полював заради їжі… Я, власне, спробував себе у… вистежуванні. Мушу визнати, що з мене поганий детектив.
– Що ти вистежував? – запитала я заінтриговано.
– Нічого важливого, – його слова зовсім не відповідали виразу його обличчя; він здався мені засмученим, очевидячки, щось його мучило.
– Не розумію.
Він вагався, потім скривився; його обличчя засвітилося, набравши дивного зеленавого відтінку, відбивши світло від циферблата годинника.
– Я… – він глибоко вдихнув. – Я повинен вибачитися перед тобою. Ні, звісно, я не думаю, що це все одразу виправить. Але ти повинна знати, що… – і слова полилися рікою – Едвард завжди говорив так, коли був схвильований, мені довелося справді сконцентруватися, щоб зрозуміти його. – Що я навіть не уявляв. Я не здогадувався, який безлад залишив після себе. Я гадав, що зоставшись тут, ти будеш у безпеці. В абсолютній безпеці. Я й не уявляв, що Вікторія… – його губи скривилися, коли він вимовляв це ім’я, – повернеться. Мушу визнати, що того найпершого разу я прочитав її думки, хоча набагато більше уваги приділив думкам Джеймса. Але я не здогадався, що вона збирається мститися за нього. Що вона була так сильно прив’язана до нього. Гадаю, тепер мені відомо чому – вона була така впевнена в ньому, їй навіть на думку не спадало, що він може програти. Вона просто його переоцінювала, і в цьому вся проблема – це завадило мені побачити всю глибину їхніх почуттів.
Зрозумій, я не прошу вибачення за те, що змусив тебе пройти через усе це. Коли я почув, щó ти розказала Алісі – і те, що вона побачила сама, – коли я усвідомив, що ти була змушена віддати своє життя у руки вовкулак, незрілих і непостійних… Це найгірше, що могло статися з тобою, якщо не брати до уваги Вікторію… – він здригнувся і на якусь мить замовк. – Будь ласка, знай, що я й гадки про це не мав. Я почуваюся жахливо, жахливо, навіть тепер, коли я бачу й відчуваю тебе в своїх руках. Це – найжалюгідніше виправдання за…
– Зупинись, – перебила я його. Він подивився на мене сповненими муки очима. А я спробувала підібрати правильні слова – слова, які звільнили б його від цього уявного обов’язку, який завдає йому стільки болю. Було дуже важко їх вимовити. Я не знала, чи стане мені сили сказати ці слова вголос. Але я мушу бодай спробувати. Я не хочу бути джерелом вини і страждань в Едвардовому житті. Він має бути щасливим, і байдуже, чого це мені коштуватиме.
Я й справді сподівалася відкласти цю розмову на потім. Тоді б я змогла сповільнити наближення кінця.
Згадуючи всі ті місяці, коли я намагалася бути нормальною заради Чарлі, я надала обличчю спокійного виразу.
– Едварде, – мовила я. Його ім’я обпалило мені горло. Я відчула, як у грудях знову починає нити стара рана, приготувавшись відкритися будь-якої миті, тільки-но він зникне. Я й не покладалася на те, що переживу це вдруге. – Негайно припини це. Ти не можеш думати про це саме так. Ти не повинен дозволити… цій провині… керувати твоїм життям. Ти не можеш відповідати за все, що відбувається зі мною. Тут немає твого гріха, все це – лише частина мого життя. Ти повинен усвідомлювати, якщо наступного разу я потраплю під автобус абощо, то ти не будеш цьому виною, і не треба брати всю відповідальність на себе. Ти не мусиш одразу мчати в Італію, тільки тому що почуваєшся зле, що не врятував мене. Навіть якщо б я стрибнула з тої клятої скелі для того, щоб умерти, – то це мій вибір, а не твій гріх. Я знаю, що в тебе такий характер, що ти завжди береш провину на себе, але не варто впадати в такі крайнощі! Це дуже безвідповідально з твого боку – подумай тільки про Есме та Карлайла і…
Я за крок від того, щоб його утратити. Я замовкла, щоб глибоко вдихнути, – я хотіла хоч трохи заспокоїтися. Я мушу звільнити Едварда. Я повинна переконатися, що такого більше ніколи не станеться.
– Ізабелло Маріє Свон, – прошепотів він, на його обличчі з’явився дуже дивний вираз. Едвард здавався майже божевільним. – Ти й справді гадаєш, що я попросив Волтурі вбити мене, бо почувався винним?
Я збагнула, що на моєму обличчі з’явилося збентеження.
– А хіба ні?
– Почувався винним? Більше. Набагато більше, ніж ти можеш осягнути.
– Тоді… про що ти говориш? Я не розумію.
– Белло, я пішов до Волтурі, бо подумав, що ти мертва, – мовив він; його голос був м’який, а очі – люті. – Навіть якби я не був причетний до твоєї смерті, – він здригнувся, вимовивши останнє слово, – навіть якби це була не моя вина, я все одно подався б в Італію. Мабуть, я мав бути обачнішим – мені слід було поговорити з самою Алісою, а не сліпо вірити у розповідь Розалії. Але що мені залишалося думати, коли хлопець сказав, що Чарлі на похороні? Я не підозрював, що це просто збіг… Збіг… – пробурмотів він розгублено. Він говорив так тихо, що я не була впевнена, що правильно його зрозуміла. – Збіги трапляються часто. Помилка за помилкою. Я більше ніколи не критикуватиму Ромео.
– Але я все одно нічого не тямлю, – сказала я. – Поясни мені. Що змусило тебе…?
– Ти мені пробачиш?
– Що якби я й справдіпомерла? Перш ніж відповісти, він довго з підозрою дивився на мене.
– Невже ти не пам’ятаєш того, що я казав тобі раніше?
– Я пам’ятаю все, що ти говорив мені.
Навіть ті слова, які спростували все інше. Він провів кінчиком свого холодного пальця по моїй нижній губі.
– Белло, ти дуже помиляєшся, – він заплющив очі, хитаючи головою, на його вустах застигла напівусмішка. Було важко назвати її щасливою. – Я гадав, що все чітко тобі пояснив. Белло, мені немає місця в світі, де не існує тебе.
– Я… – в моїй голові все попливло. Я намагалася підібрати потрібне слово. – Заплуталася. – Ось воно – годяще слово. Я не могла зрозуміти, про що він говорить.
Едвард глибоко зазирнув у мої очі своїм щирим, палким поглядом.
– Мабуть, я – гарний брехун, Белло.
Я завмерла, всі мої м’язи напружилися. Рана в моїх грудях почала розходитися; від болю я не могла дихати.
Едвард поплескав мене по плечу, щоб я заспокоїлася.
– Дозволь мені договорити! Я гарний брехун, але я не думав, що ти так легко мені повіриш, – він здригнувся. – Це було… нестерпно.
Я чекала, досі завмерши.
– Коли ми були в лісі, коли я прощався з тобою…
Я не дозволяла собі це згадувати. Я щосили намагалася жити однією секундою.
– Ти не хотіла мене відпускати, – прошепотів він. – Я все бачив. І я не хотів цього робити – я відчував, що це мене вб’є, – але я знав: якщо мені вдасться переконати тебе, ніби я більше не люблю і не хочу тебе, то ти зможеш жити далі. Я сподівався: побачивши, що яіду по життю без тебе, ти також підеш.
– Чистий перелом, – прошепотіла я крізь нерухомі губи.
– Саме так. Але я ніколи й не уявляв, що зробити це буде так легко! Я вважав, що це буде майже неможливо – ти будеш настільки впевнена у протилежному, що мені доведеться вигадувати все нову й нову брехню, щоб посіяти бодай зерно недовіри в твоїй голові. Я збрехав, і мені так шкода – шкода, бо я завдав тобі болю; шкода, бо всі мої старання зійшли нанівець. Вибач, що я не зумів захистити тебе від себе. Я обманув, щоб урятувати тебе, а це не спрацювало. Мені так шкода…
Але як ти могла мені повірити? Після того, як я тисячу разів казав, що кохаю тебе. Як ти могла дозволити, щоб одне слово зруйнувало твою віру в мене?
Я не відповіла. Я була занадто вражена, щоб дібрати розумну відповідь.