– Ось твої черевики. Як ти плануєш туди дістатися?
– На своєму пікапі.
– Шум якого вже напевно розбудить Чарлі, – мовив Едвард, намагаючись мене залякати.
Я зітхнула.
– Я знаю. Я ще довго почуватимуся винною. У скільки халеп мені ще доведеться вскочити? Це я в усьому винна.
– Ні. Він винитиме мене, а не тебе.
– Якщо у тебе є краща ідея, я готова її вислухати.
– Залишайся вдома, – все ж запропонував він, хоча на його обличчі читалася безнадія.
– Нізащо. А ти підеш першим і чекатимеш на мене в себе вдома, – наказала я, сама здивувавшись своїй сміливості, і рушила до дверей.
Його висока постать виросла переді мною і загородила дорогу.
Я скривилася й обернулася до вікна. Звідси не так далеко до землі, причому на ній росте трава…
– Гаразд, – зітхнув він. – Я підвезу тебе. Я знизала плечима.
– Але, мабуть, тобі також вартотам бути.
– І чому б це?
– Тому що ти дуже впертий, і певно, захочеш висловити свою думку.
– Мою думку про що? – запитав він крізь зуби.
– Цього разу розмова стосуватиметься не тебе. Ти ж не центр усесвіту. І тобі це чудово відомо. – (Мій власний всесвіт – це, звісно, зовсім інша історія). – Якщо ти збираєшся спровокувати напад Волтурі на нас, і все це тільки через те, що я маю залишитися людиною, то твоя сім’я також повинна сказати своє слово.
– Стосовно чого? – запитав він, чітко вимовляючи кожне слово.
– Стосовно моєї смертності. Я виношу це питання на голосування.
Розділ 24
Голосування
Він був незадоволений таким поворотом подій, це легко читалося на його обличчі. Але, не сказавши й слова, він узяв мене на руки і граційно вискочив у вікно, приземлившись без найменшого шуму, немов кіт. Земля була трохи далі, ніж я собі уявляла…
– Гаразд, – мовив Едвард, не приховуючи осуду. – Поїхали.
Він завдав мене собі на спину й побіг. Навіть через стільки часу мені це здалося цілком нормальним і звичним. Легким. Очевидячки, це щось таке, що ніколи не забувається, як, наприклад, кататися на велосипеді.
В лісі було дуже тихо й темно, Едвард біг крізь густі дерева, дихаючи повільно й рівно; він мчав на такій шаленій швидкості, що дерева ставали майже невидимі, і тільки вітер, який віяв ув обличчя, давав мені уявлення про нашу швидкість. Повітря було вологе; вітер не випалював мені очей, як тоді, на площі, і це мене заспокоювало. Навкруги панувала ніч, і я почувалася, як у дитинстві, коли гралася під товстим пледом, – у безпеці, на звичному місці.
Я згадала, що раніше боялася бігати по лісу, як от зараз, і завжди заплющувала очі. Тепер це здавалося мені смішним. Я дивилася навколо широко розплющеними очима, поклавши підборіддя Едвардові на плече й притулившись щокою до його шиї. Швидкість була просто шалена. В сто разів більша, ніж на мотоциклі.
Я потягнулася до Едварда й притиснулася губами до холодної кам’яної шкіри його шиї.
– Дякую, – мовив він, а попри нас пролітали розмиті обриси темних дерев. – Це означає, що ти вже остаточно прокинулася?
Я засміялася, і мій сміх був таким легким, природним і невимушеним! Він звучав правильно.
– Не зовсім. Я не хочу прокидатися. Тільки не сьогодні.
– Я поверну собі твою довіру, – пробурмотів Едвард головним чином сам до себе. – Навіть якщо це мій останній шанс.
– Тобія довіряю, – запевнила я його. – Справа не в тобі. Я не довіряю собі.
– Поясни, будь ласка.
Він сповільнився й тепер ішов – я зрозуміла це, оскільки вітер ущух, – мабуть, ми вже недалеко від Едвардового дому. До мене долинав шум ріки, яка вирувала десь поблизу.
– Гаразд, – я щосили намагалася висловити свою думку правильно. – Я не довіряю собі… Я не впевнена, що зможу. Я не впевнена, що заслуговую на тебе. В мені немає нічого такого, що могло б тебе утримати.
Він зупинився й опустив мене на землю. Його ніжні руки підтримували мене; поставивши мене на ноги, він міцно обняв мене за плечі й притягнув до грудей.
– Твоя сила наді мною вічна й незламна, – прошепотів він. – Ніколи не сумнівайся в собі.
Та як я могла не сумніватися?
– Ти так і не сказала мені… – пробурмотів він.
– Що?
– В чому твоя найбільша проблема.
– Я даю тобі одну спробу, вгадай, – зітхнула я й торкнулася вказівним пальцем кінчика його носа.
Він кивнув.
– Я гірше, ніж Волтурі, – мовив він похмуро. – Гадаю, я заслужив на це.
Я закотила очі.
– Найгірше, що можуть зробити Волтурі, – це вбити мене.
Він чекав, дивлячись на мене напруженими очима.
– А ти можеш знову мене кинути, – пояснила я. – Волтурі, Вікторія… вони – ніщо в порівнянні з цим.
Навіть у темряві я змогла роздивитися, як перекосилося його обличчя – це нагадало мені його вираз, коли він корчився від болю під пильним поглядом Джейн; мені стало не по собі, і я пошкодувала, що сказала правду.
– Не треба, – прошепотіла я, торкаючись Едвардового обличчя. – Не засмучуйся.
Він сумно скривив куток рота, намагаючись усміхнутися, але ця посмішка не торкнулася його очей.
– Якби був бодай якийсь спосіб переконати тебе, що я не можубез тебе жити! – прошепотів він. – Гадаю, час переконає тебе в цьому.
Мені сподобалася ідея стосовно часу.
– Гаразд, – погодилась я.
На його обличчі досі читалося страждання. Я спробувала відвернути Едвардову увагу, заговоривши про неважливе.
– Отже, оскільки ти залишаєшся… То, може, віддаси назад подаровані тобою речі? – запитала я, намагаючись надати своєму голосу якомога легковажнішого тону.
Моя спроба увінчалася успіхом: він усміхнувся. Але його очі були досі сумні.
– Твої речі нікуди не зникли, – сказав він. – Я знав, що чиню неправильно, адже пропонував тобі жити так, наче мене ніколи й не існувало. Це було по-дурному, я б сказав, по-дитячому, але насправді я хотів щось залишити по собі. Компакт-диск, фотографії, квитки – все сховано під однією зі сходинок.
– Справді?
Він кивнув, здається, йому було весело, що такий тривіальний факт дає мені задоволення. Але для того, щоб біль повністю стерся з його обличчя, цього було недостатньо.
– Гадаю, – сказала я повільно, – я не впевнена, але мені цікаво… Думаю, що я здогадувалася про це увесь цей час.
– Про що ти здогадувалася?
Я просто хотіла розвеселити Едварда й вигнати страждання з його очей, та коли я говорила, слова звучали більш правдоподібно, ніж я сама цього очікувала.
– Якась частина мене, можливо, моя підсвідомість, ніколи не припиняла вірити в те, що тобі не байдуже, жива я чи мертва. Мабуть, саме тому я чула голоси.
На якусь мить запала мертва тиша.
– Голоси? – запитав він прямо.
– Ну гаразд, тільки один голос. Твій. І взагалі це довга історія. Його обличчя набрало настороженого виразу, і я пошкодувала, що зачепила цю тему. Він може подумати, що я з’їхала з глузду, а що тут іще можна думати? Як це пояснити? Принаймні те страшне відчуття – яке спалювало його зсередини – кудись зникло.
– У мене багато часу, – голос його був неприродно спокійним.
– Знаю, це прозвучить жалюгідно… Він чекав. Я не знала, з чого почати.
– Пам’ятаєш, Аліса розповідала про екстремальні види спорту?
Він промовив спокійно й розмірено:
– Ти скочила зі скелі заради розваги.
– Ну, так. А ще перед тим із мотоциклом…
– Мотоциклом? – перепитав він. Я знала його голос занадто добре, щоб зрозуміти, що за цим спокоєм назріває буря.
– Гадаю, я не розказувала про це Алісі.
– Ні.
– Гаразд, ну… Бачиш, я помітила, що… коли я робила щось небезпечне або дурне… Це нагадувало мені про тебе, – зізналася я, відчуваючи себе останньою дурепою. – Я згадувала, як звучать твій голос, коли ти сердишся. Чула його, наче ти стоїш поруч. Здебільшого я намагалася про тебе не думати, але це не завдавало сильного болю – просто було відчуття, що ти знову мене захищаєш. Та к ніби тобі не байдуже.