А може, вся справа в моїй підсвідомості, можливо, я чула тебе так чітко, бо завжди знала, що не байдужа тобі, що ти досі мене кохаєш…
Коли я вимовила ці слова вголос, то остаточно переконалася в їхній правдивості. Я визнала правду, про яку раніше не хотіла й думати.
Він мовив ледь чутно:
– Ти… ризикувала… своїм життям… щоб почути…
– Чш-ш-ш, – перебила я. – Зажди. Гадаю, я все зрозуміла.
Я згадала ту ніч у Порт-Анджелесі, коли вперше почула його голос. Тоді мені на думку спало два пояснення. Божевілля або здійснення бажань. У мене не було третього варіанту.
Але що як…
Що коли ви щиро вірите в щось, а насправді жахливо помиляєтеся? Що коли ви були так уперто впевнені в своїй правоті, що навіть не розглянули іншого варіанту, який і був правдою? Чи правда вічно мовчатиме, чи намагатиметься пробитися на волю?
Варіант третій: Едвард мене кохає. Зв’язок, який встановився між нами, не можуть зруйнувати ні Едвардова відсутність, ні відстань, ані час. І байдуже, наскільки він особливіший, вродливіший, прекрасніший чи ідеальніший за мене, – він так само міцно прив’язаний до мене, як я до нього. Як я завжди належатиму йому, так і він завжди буде моїм.
Можливо, саме це намагалася сказати мені моя підсвідомість увесь цей час?
– Ой!
– Белло?
– Ой. добре. Я все зрозуміла.
– Що ти зрозуміла? – запитав він напруженим голосом.
– Ти мене кохаєш, – це було немов відкриття для мене. В мені знову оселилася впевненість.
Хоча в Едвардових очах досі горіла тривога, на обличчі з’явилася вигнута посмішка, яку я так любила.
– Справді, я тебе кохаю.
Моє серце навіжено калатало, немов збиралося вискочити з грудей. Горло здавило, я задихалася й не могла вимовити ні слова.
Він і справді потребує мене так, як я потребую його, – на завжди. І він відчайдушно боровся за те, щоб я залишилася людиною, тільки тому, що не хотів позбавляти мене душі. В порівнянні зі страхом, що він не хоче мене, страх залишитися без душі був просто сміховинним.
Едвард міцно стиснув моє обличчя своїми холодними долонями й цілував мене доти, доки голова не пішла обертом і ліс не поплив перед очима. Тоді він схилив своє чоло до мого, і я не була єдиною, хто дихав важче, ніж завжди.
– А знаєш, тобі це краще вдавалося, – мовив він.
– Що вдавалося?
– Виживати. Ти принаймні намагалася. Ти вставала щоранку й силкувалася бути нормальною заради Чарлі, ти виконувала свої щоденні обов’язки. А я… Коли я не вистежував, то від мене не було… ніякої користі. Я не міг перебувати поруч зі своєю сім’єю – я ні з ким не міг спілкуватися. Мушу визнати, що я просто лежав, скрутившись калачиком, і дозволяв стражданням з’їдати мене зсередини, – він сором’язливо усміхнувся. – А це набагато жалюгідніше, ніж чути голоси. Ну, і звичайно, ти знаєш, що я також чую голоси.
Я розслабилася і заспокоїлася, усвідомивши, що він справді мене розуміє. Принаймні він не вважає мене божевільною. Він дивився на мене, і я читала в його очах, що… він мене кохає.
– Я чула тільки один голос, – виправила я його. Едвард засміявся, тоді пригорнув мене й потягнув за собою.
– Я просто пожартував.
Ми йшли, і він, виставивши перед собою руку, бережно відсував гілки від мого обличчя. Попереду виднілося щось ясне й величезне – будинок, усвідомила я.
– Мені абсолютно байдуже, що скажуть інші.
– Тепер це їх також стосується.
Він знизав плечима. Жестом запросив мене в дім, через парадні двері ми вві йшли в будинок. Там було темно, й Едвард увімкнув світло. Кімната зовсім не змінилася – фортепіано, білі диванчики й світлі масивні сходи. Ніякої пилюки, ніяких чохлів.
Едвард неохоче покликав свою сім’ю, називаючи кожного на ім’я:
– Карлайле? Есме? Розаліє? Еммете? Джаспере? Алісо?
Вони почули. Несподівано біля нас з’явився Карлайл, наче він завжди стояв тут.
– З поверненням, Белло, – усміхнувся він. – Що ми можемо зробити для тебе цього чарівного ранку? Гадаю, ти прийшла в таку годину не просто з візитом увічливості?
Я кивнула.
– Я б хотіла поговорити з усіма вами одночасно, якщо це можливо. Про дещо важливе.
Я не могла не зиркнути на Едвардове обличчя. На ньому читався осуд, але Едвард тримав себе в руках. Коли я знову перевела погляд на Карлайла, він також дивився на Едварда.
– Звісно, – сказав Карлайл. – Чому б нам не поговорити в іншій кімнаті?
Він провів нас через яскраво освітлену вітальню й указав рукою на їдальню. Зайшовши всередину, він увімкнув світло. Стіни тут були білі, стеля висока, як і у вітальні. В центрі кімнати, під низько звисаючим канделябром, стояв великий полірований овальний стіл, а навколо – вісім крісел. Карлайл відсунув для мене крісло в узголів’ї столу.
Я ще ніколи не бачила, щоб Каллени використовували обідній стіл за призначенням – це була така собі бутафорія. Вони ніколи не їли в хаті.
Тільки-но я обернулася, щоб сісти в крісло, то побачила, що ми не самі. Вслід за Едвардом до кімнати зайшла Есме, а за нею одне по одному всі члени родини.
Карлайл посів місце праворуч від мене, а Едвард – ліворуч. Всі інші також мовчки зайняли свої місця. Аліса змовницьки усміхалася мені. Еммет і Джаспер здавалися зацікавленими, Розалія також усміхалася, невпевнено поглядаючи в мій бік. Моя посмішка у відповідь була такою ж боязкою та невпевненою. Доведеться з цим звикнутися…
Карлайл кивнув мені.
– Слухаємо тебе.
Я прочистила горло. Під пильними поглядами я почала нервувати. Едвард під столом узяв мене за руку. Я крадькома глянула на нього, але він дивився на інших. Його обличчя було затятим.
– Гаразд, – я зробила паузу. – Сподіваюся, що Аліса уже розповіла вам про все, що трапилось у Волтеррі?
– Все, – запевнила мене Аліса. Я кинула на неї багатозначний погляд.
– І дорогою?
– Це також, – кивнула вона.
– Гаразд, – зітхнула я з полегшенням. – Значить, усі в курсі справи.
Вони терпляче чекали, поки я приводила до ладу свої думки.
– Отже, у мене проблеми, – почала я. – Аліса пообіцяла Вол-турі, що я стану однією з вас. Вони збираються прислати когось, щоб це перевірити, і я сумніваюся, що цього можна уникнути.
Тому тепер це стосується всіх вас. Мені дуже шкода, що так вийшло, – я зазирнула в кожне з прекрасних облич, залишивши найдорожче на кінець. Губи Едварда скривилися в гримасі. – Але якщо ви не хочете мене, то я не нав’язуватимуся, незалежно від того, воліє Аліса це зробити чи ні.
Есме хотіла щось сказати, але я підняла палець угору, щоб зупинити її.
– Будь ласка, дозвольте мені закінчити. Ви всі знаєте, чого я хочу. І я впевнена, що вам також відомо, що думає з цього приводу Едвард. Гадаю, що єдиний справедливий спосіб вирішити це – голосування. Якщо ви вирішите, що не хочете мене, тоді… мабуть, я сама подамся до Італії. Я не можу допустити, щоб вониприйшли сюди, – моє чоло вкрилося зморшками, коли я про це подумала.
З Едвардових грудей вихопилося злісне гарчання, але я його проігнорувала.
– Візьміть до уваги, що у будь-якому разі я не наражатиму вас на небезпеку, і проголосуйте так чи ні, відповідаючи на запитання, чи стати мені вампіром.
Я злегка всміхнулася на останньому слові та зробила знак Карлайлу, щоб він починав.
– Хвилинку, – втрутився Едвард.
Я глянула на нього, примружившись. Він звів брови, дивлячись на мене й стискаючи мою руку.
– Я хочу дещо сказати, перш ніж ми тут розпочнемо голосування.
Я зітхнула.
– Про небезпеку, яка загрожує Беллі, – провадив він. – Не думаю, що нам варто сильно непокоїтися.
Його обличчя пожвавішало. Він поклав вільну руку на полірований стіл і нахилився вперед.
– Розумієте, – пояснив він, обводячи поглядом усіх присутніх за столом, – існувала певна причина, чому я не хотів тоді, в самому кінці, потиснути руку Аро. Вони забули про дещо, і я не хотів, щоб вони здогадалися, – він усміхнувся.