– І що це? – підганяла його Аліса. Я була впевнена, що мій вираз обличчя був такий самий скептичний, як і її.
– Волтурі надто самовпевнені, і на це у них є причина. Коли вони вирішують когось знайти, то для них це не проблема. Пам’ятаєш Деметрі? – подивився він на мене.
Я затремтіла. Він сприйняв це як позитивну відповідь.
– Він розшукує людей – ось який його талант, ось за що вони його тримають. Увесь той час, який ми провели у Волтеррі, я дізнавався про їхні можливості, намагався отримати якомога більше інформації, яка могла б нас урятувати. Тож я побачив, як спрацьовує дар Деметрі. Він мисливець – мисливець у тисячу разів талановитіший, ніж Джеймс. Його вміння нічим не поступається моєму дару чи таланту Аро. Він вловлює… запах? Не знаю, як це описати… голос… чиїсь думки, і тоді прямує на поклик. Це спрацьовує на великих відстанях.
Але після маленьких експериментів Аро, ну… – Едвард здригнувся.
– Ти вважаєш, що він не зможе мене знайти, – сказала я байдуже.
На його обличчі з’явився самовпевнений вираз.
– Я у цьому впевнений. Деметрі цілком покладається на свій дар. Та якщо вампірські надприродні вміння на тебе не поширюються, то мисливці будуть мов сліпі, вони ніколи тебе не знайдуть.
– Ну і що з цього?
– Це ж очевидно! Аліса побачить, коли вони планують нас відвідати, і тоді я тебе сховаю. Вони будуть безпомічні, – мовив Едвард не без задоволення. – Це все одно, що шукати голку в копиці сіна!
Тоді вони з Емметом обмінялися поглядами й самовдоволеними посмішками. Це якесь безглуздя.
– Але вони можуть знайти тебе, – нагадала я йому.
– А я здатен сам про себе подбати.
Еммет усміхнувся й потягнувся через стіл до брата, простягаючи йому кулак.
– Відмінний план, мій брате, – сказав він оптимістично. Едвард також простягнув руку, стиснуту в кулак, і вони легенько стукнулися п’ястуками.
– Ні, – прошипіла Розалія.
– Звісно, що ні, – погодилася я.
– Гарно, – здається, Джаспер також оцінив цей план.
– Бовдури, – пробурмотіла Аліса.
Есме тільки мовчки подивилася на Едварда.
Я випросталася в кріслі й зосередилася. Це ж мій вечір.
– Отже, гаразд. Едвард запропонував вам альтернативу, – мовила я прохолодно. – Давайте голосувати.
Цього разу я подивилася на Едварда; було б добре одразу почути його думку.
– Чи ти хочеш, щоб я приєдналася до вашої родини? Його очі були тверді й чорні мов кремінь.
– Тільки не таким чином. Ти залишаєшся людиною.
Я коротко кивнула, намагаючись надати обличчю ділового виразу, й продовжила.
– Алісо?
– Так.
– Джаспер?
– Так, – сказав він серйозно. Це трохи мене здивувало – я зовсім не очікувала отримати його голос, – але я приховала свої емоції й продовжила.
– Розаліє? Вона вагалася, покусуючи свою прекрасну пухкеньку губку.
– Ні.
Вираз мого обличчя не змінився, і я повільно повернула голову, щоб продовжити, але Розалія простягнула до мене обидві руки.
– Дозволь мені пояснити, – благала вона. – Я хочу, щоб ти знала, я не маю нічого проти, щоб ти стала моєю сестрою. Просто… це не те життя, яке б я обрала для себе. Шкода, що свого часу ніхто не проголосував «ні» щодо мене.
Я повільно кивнула й обернулася до Еммета.
– Чорт, так! – усміхнувся він. – Ми можемо знайти якийсь інший спосіб, щоб помірятися силами з цим Деметрі.
Я досі намагалася приховати свою невдоволену гримасу, коли обернулася до Есме.
– Звісно, що так, Белло. І вже давно думаю про тебе як про члена нашої сім’ї.
– Дякую вам, Есме, – пробурмотіла я, обертаючись до Карлайла.
Раптом я занервувала: я пожалкувала, що не спитала його думки з самого початку. Його голос мав найбільшу вагу, він був важливішим, ніж усі решта.
Карлайл не дивився на мене.
– Едварде, – мовив він.
– Ні, – загарчав Едвард. Його щелепи були напружені, губи вищирилися, оголюючи білі зуби.
– Це єдиний вихід, який здається мені слушним, – наполягав Карлайл. – Ти вирішив, без неї не житимеш, і це не залишає мені вибору.
Едвард пустив мою руку й підвівся з-за столу. Він рушив до виходу, злісно рявкаючи.
– Я думаю, що ти знаєш, за що я віддаю свій голос, – зітхнув Карлайл.
Я досі дивилася услід Едварду.
– Дякую, – пробурмотіла я.
З іншої кімнати долинув пронизливий брязкіт, мов щось розтрощили.
Я здригнулася й почала говорити швидше.
– Це все, що мені потрібно було знати. Дякую. За те, що не відмовилися від мене. Мені це потрібно не менше, ніж вам, – голос зривався, мене переповнювали емоції.
Якась мить – і Есме опинилася поруч, її холодні руки ніжно мене пригортали.
– Люба наша Белло, – прошепотіла вона.
Я також обняла її. Краєчком ока я помітила, що Розалія опустила очі й дивиться в стіл, і я усвідомила, що мої слова можна тлумачити двозначно.
– Що ж, Алісо, – мовила я, коли Есме відпустила мене. – Де нам краще це зробити?
Аліса витріщила на мене, її очі розширилися від жаху.
– Ні! Ні! НІ! – заревів Едвард, повернувшись у кімнату. Він опинився переді мною так швидко, що я й не встигла моргнути, і нахилився наді мною, його обличчя перекосилося від люті. – Ти й справді збожеволіла? – горлав він. – Невже ти остаточно втратила здоровий глузд?
Я зіщулилася, затуливши вуха долонями.
– Гм, Белло, – втрутилася Аліса, в її голосі читалася тривога. – Не думаю, що я до цього готова. Мені треба підготуватися…
– Але ж ти обіцяла, – нагадала я їй, визираючи з-під Едвардової руки.
– Знаю, але… Серйозно, Белло! Я й не уявляю, як мені тебе невбити.
– Ти впораєшся, – заохочувала я. – Я тобі довіряю. Едвард люто фиркнув. Аліса швидко похитала головою, вона панікувала.
– Карлайле? – я обернулася до нього.
Едвард схопив мене рукою за обличчя, змушуючи дивитись на нього. Другою рукою він жестом наказав Карлайлу зупинитися. Карлайл його проігнорував.
– Я зможу це зробити, – відповів Карлайл на моє запитання. Якби ж я могла зараз бачити вираз його обличчя! – Ти не маєш хвилюватися, я не втрачу над собою контролю.
– Гаразд, – пробелькотіла я; сподіваюся, що він зрозумів мене, адже було зовсім не легко говорити, коли Едвард здавлював пальцями моє підборіддя.
– Заждіть, – процідив Едвард крізь зуби. – Це не повинно статися зараз.
– Я не бачу причини, щоб відкладати, – мовила я, слова вийшли трохи спотвореними.
– А я бачу кілька причин, чому не можна робити це зараз.
– Звісно, що бачиш, – мовила я сердито. – А тепер відпусти мене.
Він відпустив моє обличчя та схрестив руки на грудях.
– Десь приблизно за дві години сюди прийде Чарлі, шукаючи тебе. На твоєму місці я б не вплутував сюди поліцію.
– Нічого страшного. Але я все-таки насупилася. Ось що було найважчим! Чарлі, Рене. А тепер і Джейкоб.
Люди, яких я втрачу, люди, яким я завдам болю. Якби ж був бодай якийсь спосіб зробити все так, щоб постраждала тільки я; але я знала, що це неможливо.
В той сам час я наражала їх на більшу небезпеку, залишаючись людиною. Тепер Чарлі небезпечно перебувати поруч зі мною. Джейка я також наражала на небезпеку, заманюючи ворога на його землі, які він зобов’язаний захищати. А Рене… Я не могла навіть навідати власну матір через страх, що з нею може щось статися.
Я – магніт, який притягує небезпеку; і я це визнаю.
Усвідомлюючи це, я знала, що тепер повинна сама турбуватися про себе і захищати тих, кого люблю, навіть якщо ціною за це буде розлука. Я повинна бути сильною.
– Для того, щоб нас не викрили, – мовив Едвард досі крізь зуби, але тепер він уже дивився на Карлайла, – я пропоную відкласти цю розмову на пізніше, принаймні до того часу, коли Белла закінчить школу і переїде від Чарлі.
– У цьому є логіка, Белло, – відповів Карлайл.
Я подумала про реакцію Чарлі, коли він прокинеться сьогодні вранці, якщо (після всього того, крізь що йому довелося пройти за останній тиждень: біль від втрати Гаррі, моє несподіване зникнення…) він побачить моє порожнє ліжко. Чарлі заслуговує на більше. Почекати ще трошки; випуск уже не за горами…