Школа та робота були єдиними винятками, й останнім часом жахливі похмурі жовті стіни моїх класних кімнат стали незрозуміло привабливими для мене. Мабуть, так сталося через людину, яка сиділа зі мною за однією партою.
З початку навчального року Едвард знову почав відвідувати школу, і на більшість занять ми ходили разом. Минулої осені, коли Каллени начебто переїхали до Лос-Анджелеса, потому як Едвард мене покинув, моя поведінка була трохи неадекватною, тож відтоді місце біля мене пустувало. Навіть Майк, який намагався скористатися бодай найменшою нагодою, тримався від мене на безпечній відстані. Коли у мене знову з’явився Едвард, останні вісім місяців здалися мені просто нічним кошмаром.
Хоча були і певні недоліки. З одного боку, мене тримали під домашнім арештом. З другого – я жодного разу не бачила свого найкращого друга Джейкоба Блека. Ну звісно, я сумувала за ним.
Через домашній арешт я не могла поїхати в Ла-Пуш, а Джейкоб так жодного разу й не приїхав мене навідати. Він навіть не відповідав на мої телефонні дзвінки.
Я телефонувала йому переважно ввечері, потому як похмурий Чарлі десь о дев’ятій годині виганяв Едварда геть із нашого дому і перш ніж Едвард пробирався назад через моє вікно, коли Чарлі засинав. Я вибирала саме цей час, щоб додзвонитися до Джейкоба, бо помітила: щоразу, коли я згадую його ім’я, Едвард сердито кривиться. На його обличчі з’являвся вкрай несхвальний та насторожений… я б сказала навіть – злий вираз. Я здогадувалася, що ним керувало якесь взаємне упередження, яке й викликало негативне ставлення до вовкулак, хоча Едвард ніколи не відзивався про них так зневажливо, як Джейкоб про «кровопивць».
Отже я не згадувала про Джейкоба так уже часто.
Коли Едвард був поруч, я не могла думати про сумні речі – навіть про свого колишнього найкращого друга, який, мабуть, зараз є дуже нещасним, і все це через мене. А коли я й згадувала про Джейка, то завжди почувалася винною через те, що не думала про нього частіше.
Все в казці стало на свої місця. Прекрасний принц повернувся, чари розвіяні. Я не була впевнена, що сталося з другим, невикористаним персонажем. Чи буде колись щасливим він?
Минали тижні, а Джейкоб досі не відповідав на мої телефонні дзвінки. Я почала за нього хвилюватися. Постійно. Так наче мені на голову падали краплі з погано закрученого крана, який я не могла ні закрутити, ні ігнорувати. Крап, крап, крап. Джейкоб, Джейкоб, Джейкоб.
І хоча я намагалася якомога рідше згадувати Джейкоба вголос, іноді моє розчарування та тривога виливалися назовні.
– Це просто нечемно! – не втрималася я одного суботнього вечора, коли Едвард забирав мене з роботи. Злитися через щось набагато легше, ніж відчувати власну провину. – Це відверта образа!
Я змінила тактику в надії отримати хоч якийсь результат. Цього разу я подзвонила Джейку з роботи. Трубку підняв Біллі. На жаль, він не зміг мені нічим допомогти. Знову.
– Біллі сказав, що Джейк не хочезі мною говорити, – кип’ятилась я, дивлячись на величезні краплі дощу, які стікали по склу. – Але ж він був там і не схотів зробити три кроки, щоб побалакати, щоб підійти до телефону. Зазвичай Біллі каже, що його немає, чи що він зайнятий, чи спить абощо. Не те щоб я не здогадувалася, що він мене обманює, але принаймні раніше він робив це ввічливо. Гадаю, тепер Біллі також ненавидить мене. Це не чесно!
– Ти ні в чому не винна, Белло, – сказав Едвард тихо. – Ніхто тебе не ненавидить.
– А здається, що все зовсім навпаки, – пробурмотіла я, схрестивши руки на грудях. Це був не більш ніж упертий жест. Тепер у грудях не було глибокої рани – від неї залишилися тільки розмиті спогади.
– Просто Джейкоб дізнався, що ми повернулися, і я знаю напевне: він переконаний, що я з тобою, – мовив Едвард. – А він не наблизиться до мене ні на крок. Ворожнеча має глибоке коріння.
– Це якось по-дурному. Він же знає, що ти не такий, як інші… вампіри.
– Все-таки існують серйозні підстави для того, щоб триматися на безпечній відстані.
Я, немов сліпа, витріщилася на вітрове скло, бачачи перед собою тільки Джейкове обличчя, перекошене від злості.
– Белло, ми такі, якими нас створила природа, – мовив Едвард тихо. – Я вмію себе контролювати, але сумніваюся, що й він на це здатен. Він дуже молодий. Найімовірніше, що наша зустріч переросте у бійку, а я не впевнений, що зможу зупинитися, перш ніж уб… – він запнувся, а тоді швидко продовжив, – перш ніж пораню його. Тоді ти будеш нещасна. Я не хочу, щоб так сталося.
Я згадала, що Джейкоб сказав мені тоді на кухні. Я відновила в пам’яті кожне слово, я добре запам’ятала його хрипкий голос. Я не впевнений, що зможу спокійно з цим упоратися… Ти, мабуть, також не дуже радітимеш, якщо я вб’ю твою подружку.Але він упорався – того разу…
– Едварде Каллен, – прошепотіла я. – Ти ж хотів сказати «вб’ю його»? Хотів?
Він відвів од мене погляд і почав спостерігати за дощем. Я й не помітила, як попереду нас червоне світло на світлофорі змінилося зеленим, і Едвард зрушив із місця, дуже повільно. Зазвичай він їздить набагато швидше.
– Я спробував би… хоча це й дуже важко… втриматися, – мовив Едвард нарешті.
Я дивилася на нього, широко розплющивши очі й розтуливши рота, але він і не глянув на мене. Ми зупинилися перед знаком «Стоп».
Раптом я згадала, що сталося з Парисом, коли повернувся Ромео. Сцена в книзі була проста: Вони б’ються. Парис падає.
Але це безглуздо. Неможливо.
– Гаразд, – сказала я і глибоко вдихнула, похитавши головою, щоб відігнати погані думки. – Нічого такого ніколи не станеться, тож немає сенсу через це турбуватися. А ти знаєш, що, мабуть, у цю мить Чарлі нервово дивиться на годинник. Тобі ліпше негайно відвезти мене додому, якщо не хочеш, щоб у мене були проблеми через запізнення.
Я обернулася до Едварда та спробувала весело усміхнутися.
Щоразу, коли я дивилася на нього, на його неймовірно вродливе обличчя, моє серце починало битися з подвійною силою. А зараз воно билося ще швидше. Я впізнала цей вираз на за стиглому, мов у статуї, обличчі.
– Тепер у тебе значно більші неприємності, Белло, – прошепотів він крізь нерухомі губи.
Я притиснулася до нього ближче, обнявши його за руку й прослідкувавши за його поглядом. Не знаю, що я очікувала побачити – можливо, Вікторію, яка стоїть посеред вулиці, її вогненно-руде волосся майорить на вітрі… чи півдюжини темних фігур у чорних плащах… чи зграю злих вовків. Але я взагалі нічого не побачила.
– Що? Що таке? Він глибоко вдихнув:
– Чарлі…
– Тато? – зойкнула я.
Едвард подивився на мене, і вираз його обличчя був таким спокійним, що цього було достатньо, аби втихомирити мою паніку.
– Чарлі… мабуть, насправді не збирається тебе вбивати, але він над цим міркує, – сказав мені Едвард. Він знову рушив по моїй вулиці, але проїхав мій дім і зупинився біля самого лісу.
– Що ж я таке накоїла? – мовила я задихаючись.
Едвард озирнувся на будинок Чарлі. Я знову прослідкувала за його поглядом і вперше помітила, що поряд із батьковою машиною припарковане ще щось. Блискуче, яскраво-червоне, його неможливо було не помітити. Мій мотоцикл гордо блищав на тлі похмурої вулиці.
Едвард сказав, що Чарлі ладен мене убити, тож виходить, він знає, що цей мотоцикл – мій. За цією зрадою могла стояти тільки одна людина.
– Ні! – крикнула я. – Чому? Чому Джейкоб учинив так зі мною?
Зрада вжалила мене мов оса. Я беззастережно довіряла Джейкобу – я довірила йому всі свої, навіть найменші, таємниці. Я вважала його своєю тихою гаванню – людиною, на яку завжди можна покластися. Звісно, зараз стосунки між нами трохи напружені, але я не думала, що вони аж так змінилися. Я гадала, що такі речі не міняються!
І що я зробила, щоб таке заслужити? Чарлі просто оскаженіє – і це ще не найгірше; це завдасть йому болю, а ще він хвилюватиметься. Хіба не достатньо того, що він уже пережив? Я ніколи б не подумала, що Джейкоб може бути таким дріб’язковим і підлим. На очах виступили сльози, але я плакала не тому, що мені було сумно. Мене зрадили. Несподівано я так оскаженіла, що моя голова мало не вибухнула від люті.