– Віндосі тут? – прошипіла я.
– Так. Чекає на нас отам, – мовив Едвард, кинувши погляд у бік доріжки, яка розділяла ліс надвоє.
Я вискочила з машини, кидаючись до дерев із руками, вже стиснутими в кулаки, готова декого відлупцювати.
І чому Едвард настільки швидший за мене?
Він схопив мене за талію, перш ніж я встигла зробити бодай крок.
– Відпусти мене! Я не збираюся його вбивати! Зрадник! – вигукувала я в напрямку дерев.
– Тихіше, Чарлі може почути, – попередив мене Едвард. – А якщо він затягне тебе в дім, то одразу замурує двері.
Я інстинктивно поглянула на будинок. І все, що я побачила, – це свій яскравий червоний мотоцикл. У голові знову закалатало.
– Тільки дай мені з’ясувати стосунки з Джейкобом, а тоді я подбаю про Чарлі, – даремно пручалася я, намагаючись вивільнитися.
– Джейкоб Блек хоче побачити мене. Тому він досі тут.
Це мене зупинило, на мене немов відро холодної води вилили – Джейк хоче битися у мене на очах. Мої руки затремтіли. Вони б’ються. Парис падає.
Я була зла, але не настільки.
– Він хоче побалакати? – запитала я.
– Щось таке.
– Навіщо йому це? – мій голос тремтів.
Едвард забрав волосся з мого обличчя й погладив мене по голові.
– Не хвилюйся, він прийшов сюди не для того, щоб битися зі мною. Він тут із посланням… від зграї.
– Ось воно що.
Едвард знову подивився на будинок, тоді дужче обняв мене за талію й підштовхнув до лісу.
– Нам слід поспішати. Чарлі ледве себе контролює.
Нам не довелося йти далеко; Джейкоб чекав майже на самому початку стежини. Він стояв, спершись на вкрите мохом дерево, і чекав; його обличчя було таким незворушним і жорстоким, як я й очікувала. Спочатку він подивився на мене, а тоді на Едварда. Його губи розтягнулися в зневажливій посмішці, і він відійшов від дерева. Стояв босоніж, трохи нахилившись уперед, його тремтячі руки були стиснуті в кулаки. Він здавався ще більшим, ніж тоді, коли я востаннє його бачила. Це неможливо, але він досі ріс. Був би набагато вищий від Едварда, якби вони стали поруч.
Проте Едвард зупинився, щойно ми угледіли Джейкоба, залишаючи між нами досить широкий простір. Едвард розвернувся так, щоб заслонити мене своїм тілом. Я визирнула з-за його спини, щоб подивитися на Джейкоба – щоб обпекти його звинувачувальним поглядом.
Я гадала, що коли побачу його ображений, цинічний вираз обличчя, то розізлюся ще дужче. Але все сталося зовсім навпаки, його вираз нагадав мені нашу останню зустріч, коли ми прощалися – тоді на його очах виступили сльози. Коли я уздріла Джейкоба, моя злість зникла, її немов рукою зняло. Я стільки часу його не бачила – не хотіла, щоб наша зустріч була саме такою.
– Белло, – мовив Джейкоб замість привітання і кивнув, ні на мить не відводячи очей від Едварда.
– Чому? – прошепотіла я, намагаючись здавити сльози в горлі. – Як ти міг учинити так зі мною, Джейкобе?
Зневажлива посмішка зникла, але його обличчя залишилося таким самим твердим і незворушним.
– Так буде краще.
– І що цеозначає? Ти хочеш, щоб Чарлі мене придушив? Чи, може, щоб у нього стався серцевий напад, як у Гаррі? Який злий ти б не був на мене, як ти міг вчинити так із ним?
Джейкоб здригнувся, і його брови зійшлися на переніссі, але він не відповів.
– Він не хотів нікому нашкодити – просто хотів тебе покарати, щоб тобі не дозволили проводити час зі мною, – пробурмотів Едвард, озвучивши те, що не зміг вимовити Джейкоб.
Коли Джейкоб знову поглянув на Едварда, в його очах спалахнула ненависть.
– Ах, Джейку! – застогнала я. – Я вже й так покарана! Як гадаєш, чому я ще досі не приїхала в Ла-Пуш і не надавала тобі стусанів за те, що ти уникаєш мене й не відповідаєш на мої телефонні дзвінки?
Джейкоб знову подивився на мене, здається, мої слова його спантеличили.
– Саме тому? – запитав він, а тоді міцно стиснув щелепи, немов жалкуючи, що порушив мовчанку.
– Він думав, що тебе не пускаю я, а не Чарлі, – знову пояснив Едвард.
– Припини це, – огризнувся Джейкоб.
Едвард не відповів. Джейкоб здригнувся, а тоді зціпив зуби так само міцно, як кулаки.
– Белла не перебільшувала, розказуючи про твої… вміння, – процідив він крізь зуби. – Отже, ти уже напевно знаєш, для чого я тут.
– Так, – погодився Едвард. – Але перш ніж ти почнеш, я хочу дещо сказати.
Джейкоб чекав, нервово стискаючи і розтискаючи кулаки, намагаючись себе контролювати.
– Дякую, – мовив Едвард, і говорив він щиро. – Я ніколи не зможу висловити тобі, наскільки я вдячний. Я тобі заборгував, я завдячую тобі рештою свого… існування.
Джейкоб здивовано дивився на нього, від несподіваного повороту розмови його руки перестали тремтіти. Він обмінявся коротким поглядом зі мною, але моє обличчя було таке ж спантеличене, як і його.
– За те, що ти надихав Беллу до життя, – пояснив Едвард грубуватим палким голосом. – Коли мене… не було.
– Едварде… – почала я, але він підняв руку, його очі дивилися на Джейкоба.
На обличчі Джейкоба відбилося розуміння, перш ніж з’явилася незворушна маска.
– Я робив це не заради твоєї вигоди.
– Я знаю. Але це не перекреслює вдячності, яку я відчуваю. Гадаю, ти маєш це знати. Якщо я коли-небудь зможу зробити щось для тебе…
Джейкоб звів чорну брову. Едвард похитав головою.
– Це мені не під силу.
– Тоді кому це під силу? – загарчав Джейкоб. Едвард подивився на мене.
– Їй. Я швидко вчуся, Джейкобе Блек, і я ніколи не роблю однієї помилки двічі. Я залишуся тут, поки вона не вижене мене сама.
Я на мить занурилася в його золоті очі. Було зовсім не важко здогадатися, щó я проґавила в розмові. Єдине, що Джейкобу потрібно від Едварда, – його відсутність.
– Ніколи, – прошепотіла я, досі потопаючи в Едвардових очах.
Джейкоб здавлено хихикнув.
Я неохоче відвела погляд від Едвардових очей і насуплено подивилася на Джейкоба.
– Ти хотів ще чогось, Джейкобе? Ти хотів, щоб у мене були неприємності, – твоя місія виконана. Тепер Чарлі може відіслати мене у військове училище, але він не забере у мене Едварда. Ніщо і ніхто не в силі нас розлучити. Чого тобі ще треба? Джейкоб не зводив очей з Едварда.
– Я просто повинен нагадати твоїм друзям-кровопивцям про кілька основних пунктів угоди, на яку вони пристали. Ця угода – єдине, що мене стримує, щоб не роздерти йому глотку просто зараз.
– Ми не забули, – мовив Едвард одночасно з моїм запитанням:
– А які основні пункти?
Джейкоб досі дивився на Едварда, але відповів на моє запитання:
– Угода досить особлива. Якщо хтось із них укусить людину, перемир’я припиняється. Вкусить, не вб’є, – наголосив він. Зрештою він подивився на мене. Його очі немов закрижаніли.
Мені знадобилася секунда, щоб усвідомити, куди він хилить, і тоді моє обличчя стало таким самим холодним, як і його.
– А це вже не твоя справа.
– К бісу… – це єдине, що він зумів видушити з себе.
Я не думала, що мої поспішні слова викличуть таку сильну реакцію. Джейк прийшов, щоб попередити нас, але не знав найголовнішого. Він, мабуть, вирішив зробити це, щоб підстрахуватися. Він не усвідомлював або просто не хотів вірити в те, що я вже зробила вибір. Що я й справді збиралася стати членом сім’ї Калленів.
Моя відповідь захопила Джейкоба зненацька, і він увесь затремтів. Він притис міцно стиснуті кулаки до скронь, його тіло здригалося, він намагався контролювати спазми. Під червонувато-коричневою шкірою його обличчя набрало зеленкуватого відтінку.
– Джейку? З тобою все гаразд? – запитала я тривожно. Я ступила крок йому назустріч, але Едвард схопив мене й загородив своїм тілом.