– Через таку дурницю, – додав він.
– Він сказав вам, що може покладатися тільки на мене? – допитувався я.
– Він уже не знав, що він каже, – відповів Ґабер. І додав: – І що він робить.
Ґабер витер підкладку свого капелюха й уважно дивився всередину, немов шукав там чогось.
– Отож мені важко відмовитися, – зітхнув я, чудово знаючи, що не можу відмовитися ні за яких обставин. Відмовитися! Але ми, таємні аґенти, часто розважаємося тим, що нарікаємо у своєму товаристві й удаємо, ніби ми вільні люди.
– Ви вирушите сьогодні, – докинув Ґабер.
– Сьогодні! – скрикнув я. – Та він уже на голову сідає!
– Ваш син піде з вами, – провадив далі Ґабер.
Я замовк. Коли справа стає поважна, ми замовкаємо. Ґабер застебнув блокнот і поклав його до кишені, теж застебнувши її. Підвівся й погладив себе рукою по грудях.
– Я б залюбки випив ще, – мовив він.
– Ідіть на кухню, – сказав я, – служниця наллє вам.
– Бувайте Моране, – мовив він на прощання.
Іти до церкви було вже пізно. Я навіть не мав потреби дивитися на годинник, щоб пересвідчитись, відчував, що відправа почалася й без мене. Таж я ніколи не пропускав відправи і пропустив її саме цієї неділі! Коли я так потребував її! Щоб настроїтись! Я вирішив попросити пополудні приватної зустрічі зі священиком. Обійдуся без обіду. З милостивим отцем Амбруазом завжди можна порозумітися.
Я погукав Жака. Ніхто не відгукнувся. «Мабуть, побачивши, що я й далі розмовляю, він сам пішов до церкви», – сказав я собі. Згодом з'ясувалося, що це пояснення було слушне. Проте я додав: – «А втім, він мав би зайти До мене, перше ніж піти». Я міркував, залюбки вдаючись До монологів, і тоді можна було помітити, як ворушаться мої вуста. Син, мабуть, боявся збити мене з думки й дістати прочухана. Інколи я ставав мов не свій, лаючи сина, і тому він трохи боявся мене. Я, на жаль, не дістав належного виховання. Ет, мене не розбестили, а просто занедбали. А звідси й мої погані звички, які годі чимсь поправити, й навіть найревніша побожність не дає мені остаточно позбутися їх. Свого сина я сподівався вберегти від такої недолі, даючи йому інколи доброго ляща задля підтримки напучень. Потім я запитав себе: «Невже він наважиться стверджувати, що повернувся з відправи, якщо він не був там, якщо, наприклад, побіг до своїх товаришів, які збираються за бойнею?» Я пообіцяв собі дізнатися всю правду про це в отця Амбруаза. Адже не годиться, щоб мій син гадав, ніби мені можна брехати безкарно. А якщо отець Амбруаз не зможе відповісти, я звернуся до церковного сторожа, бо ж неможливо уявити, щоб він не помітив відсутности мого сина на обідній відправі. Адже я добре знав, що сторож має список вірних і, ставши коло кропильниці, відзначає нас під час омивання. Слід звернути увагу: отець Амбруаз не знав про цю реєстрацію, атож, доброму отцеві Амбруазові було огидне все пов'язане з наглядом. Він би миттю прогнав сторожа, якби вважав, що той здатний на таке зухвальство. Сторож, мабуть, вів той облік так старанно задля власної освіти. Зрозуміло, я знав, як усе відбувається, тільки під час обідньої відправи, бо не мав ніякого особистого досвіду щодо решти церковних відправ, на які й ногою ніколи не ступав. Але мені розповіли, що такий самий контроль здійснює якщо не сам сторож, що, безперечно, може мати якийсь інший клопіт, то котрийсь з-поміж його численних синів. Дивна парафія, де паства знає набагато більше, ніж пастир, про обставини, належні радше до його сфери, ніж до їхньої.
Ось про що я думав, чекаючи, поки повернеться син і піде Ґабер, бо я не чув, щоб він виходив на вулицю. А ввечері того дня мені вже видавалося дивним, що такої миті я міг думати про свого сина, про те, що мені бракує виховання, про отця Амбруаза, про сторожа Жолі з його списком. Хіба не мав я якоїсь потрібнішої роботи після того, що мені довелося почути? Факт полягає в тому, що я ще не почав сприймати серйозно своє нове завдання. Я був вражений ще й тому, що таке недбальство було невластиве моєму характерові. А може, внаслідок бажання ще кілька хвилин насолоджуватися спокоєм, я інстинктивно уникав думати про почуте? Навіть якщо, почувши Ґаберові інструкції, я й думав, що це завдання навряд чи гідне мене, наполягання шефа залучити мене, Морана, а не когось іншого, й новина, що зі мною повинен піти мій син, мали б попередити мене, що йдеться про щось небуденне. Замість без вагань зосередити на завданні всі ресурси свого розуму й досвіду, я думав про синові вади й дивацтва навколишніх людей. А втім, отрута діяла, отрута, якою щойно напоїли мене. Я невпинно ворушився у фотелі, погладжував руками обличчя, схрещував і вивільняв ноги й т. ін. Світ уже змінював свої барви і значення, невдовзі годилося б признатися, що я таки стривожився.
Я з досадою пригадав випите пиво. Чи дадуть мені тіло Христове після кружки «Валенштайна»? А якщо я нічого не скажу? «Ви прийшли натще, мій сину? Та ніхто мене не запитає. Але Господь однаково рано чи пізно знатиме. Він, може, простить мені. А чи дає причастя той самий ефект, коли його приймають після пива, нехай навіть із ярого ячменю? Спробувати можна завжди. Які тут настанови церкви? А що, як я скою блюзнірство? Йдучи до священика додому, я вирішив посмоктати кілька м'ятних пастилок.
Я підвівся й пішов на кухню. Запитав, чи повернувся Жак. Марта відповіла, що не бачила. Вона, здавалось, була не в гуморі.
– А той? – запитав я.
– Хто той? – здивувалася вона.
– Той, що прийшов від мене попросити кухоль пива.
– Ніхто не приходив, – відповіла Марта.
– До речі, – мовив я, не збентежившись, – сьогодні я не обідаю.
Марта запитала, чи я не захворів. Бо я за своєю вдачею любив попоїсти. Надто на обіді в неділю я завжди хотів, щоб було багато страв. На кухні розливалися смачні пахощі.
– Просто я пообідаю сьогодні трохи пізніше, – мовив я. Марта з люттю подивилася на мене. – Скажімо, о четвертій годині. – Я знав усе, що шаленіло і ставало дибки за тим вузьким чолом, де-не-де облямованим уже сивими косами. – Шкодую, але сьогодні ви не вийдете, – холодно провадив я далі. Занімівши від гніву, служниця накинулась на каструлі. – Й подбайте, щоб усе було гаряче, постарайтеся. – Й докинув, знаючи, що вона здатна отруїти мене: – Увесь завтрашній день у вас буде вільний, якщо це влаштовує вас.
Я вийшов аж на вулицю. Отже, Ґабер пішов, не випивши пива. А проте йому дуже кортіло випити. Адже «Валенштайн» – добра марка. Я чекав, поки повернеться Жак. Ідучи з церкви, він з'являвся з правого боку, а від бойні – з лівого. Вулицею пройшов один мій сусіда-вільнодумець.
– Ти ба, – здивувався він, – сьогодні що, не моляться?
Він знав мої звички, тобто мої недільні звички. їх знали всі, й мій шеф, мабуть, краще, ніж будь-хто інший, дарма що був далеко від мене.
– Бачу, що ви схвильовані, – зауважив сусіда.
– Як тут не хвилюватись, як я бачу вас, – пояснив я сусіді. Я пішов додому, відчуваючи плечима навмисне огидну посмішку. Я уявляв собі, як він помчить до своєї полюбовниці і скаже їй: «Знаєш, того недоумка Морана, якби ти бачила, як я допік йому! Він не знав, що казати! Він урятований!»
Невдовзі повернувся Жак. На його обличчі не було й сліду пустощів. Сказав, що ходив до церкви сам. Я поставив йому кілька доречних запитань про хід відправи. Син відповів не затинаючись. Я звелів йому помити руки й сідати за стіл. Сам я пішов на кухню і став ходити з кутка в куток.
– Можете накривати, – наказав я. Марта була заплакана. Я позаглядав у каструлі. Ірландське рагу. Поживна та економна страва, трохи нестравна. Слава країні, назву якої вона популяризує. Я сказав, що сяду за стіл о четвертій годині. Я не мав потреби казати «рівно о четвертій». Я любив точність, тож усі, хто жив під моїм дахом, теж були змушені любити її. Я піднявся до своєї кімнати. Там, випроставшись на ліжку, засунувши штори, я вперше спробував зосередитись на завданні, пов'язаному з Молоєм.
Спершу я хотів обміркувати тільки безпосередні дії, приготування, до яких воно зобов'язувало мене. А про саму суть цього завдання я й далі уникав думати. Відчував, як мене опановує велика розгубленість.
Може, поїхати на мопеді? Саме з цього питання я й почав. Я мав методичний розум і ніколи не вирушав на завдання, не обміркувавши ретельно, як найкраще вирушити. То була перша проблема, яку я мав вирішити на початку кожного розслідування, і я ніколи з місця не ступав, не вирішивши її задовільно для себе. Я то брав мопед, то сідав на потяг, то в машину, а інколи мені траплялося вирушати й пішки або на велосипеді, без жодного звуку, вночі. Бо, коли навколо вороги, як-от у мене, годі, навіть уночі, вирушити на мопеді непоміченим, хіба що скористатися ним як простим велосипедом, а це не має сенсу. А втім, якщо я і звик вирішувати передусім делікатне транспортне питання, то тільки тому, що завжди мав для цього поважні причини або принаймні брав до уваги чинники, від яких воно залежало. Бо ж як вирішити, як вирушати, коли не знаєш наперед, куди треба йти або принаймні в якому напрямі? Але в даному випадку я підступив до транспортної проблеми без ніяких готувань, окрім туманних знань, отриманих з Ґаберових інструкцій. Захотівши, я міг би пригадати найменші деталі тих інструкцій, але поки що я уникав цього клопоту, я обминув його, мовивши: «Це завдання банальне». Тож спроби вирішити транспортне питання за таких умов – справжнє безумство. І все-таки я вирішував. Мені вже голова паморочилась.
Я дуже любив вирушати на мопеді, я полюбляв цю форму пересування. Не знаючи, чи є причини, які могли б перешкодити моєму намірові, я вирішив їхати на мопеді. Отож на самому початку роботи над завданням дався взнаки згубний принцип насолоди.
Сонячне проміння зазирало крізь шпарину між шторами, даючи змогу бачити, як витанцьовує порох. З цього я виснував, що надворі й досі погідний день, і зрадів. Адже, коли вирушаєш на мопеді, бажано, щоб була гарна погода. Я помилявся, надворі вже насупилась негода, небо затягло хмарами, невдовзі пішов дощ. А тим часом ще сяяло сонце. Саме на те сяєво з незбагненною легковажністю я й спирав свої висновки, не мавши ніяких інших підстав для оцінки ситуації.
Далі я, своїм звичаєм, підступив до головного питання: які речі брати з собою? З цього приводу я теж би ухвалив якусь абсолютно ледачу постанову, якби не вдерся мій син, прагнучи знати, чи можна йому вийти. Я насилу опанував себе. Він витер вуста тильним боком долоні. Такого я ніколи не любив бачити. Але ж є й жести, ницість яких куди огидніша, я трохи знав про них.
– Вийти? – перепитав я. – І куди піти?» – Вийти! Яка огидна невизначеність! – Я відчув, що дуже зголоднів.
– У В'язи, – відповів син. Саме таку назву має наш невеличкий публічний парк. Проте мене запевняли, що там немає жодного в'яза.
– Навіщо? – запитав я.
– Повторити ботаніку.
Траплялися миті, коли я підозрював, що мій син нещирий. Сьогодні була саме така мить. Мені майже хотілося, щоб він сказав: «Подихати повітрям», або: «Подивитися на дівчат». Лихо полягало в тому, що він знав про ботаніку набагато більше за мене. Інакше я б міг йому поставити, як повернеться, кілька гачкуватих запитань. Бо я просто любив рослини. Я навіть добачав у них ще один доказ існування Бога.
– Іди, – кивнув я, – але повернися о пів на п'яту, нам треба поговорити.
– Добре, батьку, – мовив син. «Добре, батьку!» Ет!
Я трохи подрімав. Скоротімо розповідь. Проходячи повз церкву, я мимоволі зупинився. Я розглядав портал у єзуїтському стилі, дуже гарний. Мені він видавався огидним. Я пішов далі, до плебанії.
– Пан абат спить, – повідомила служниця.
– Я зачекаю.
– Щось термінове? – запитала вона.
– І так, і ні.
Служниця завела мене до страхітливо голої вітальні. Ввійшов отець Амбруаз, протираючи очі.
– Отче, я потривожив вас, – несміливо озвався я.
Отець Амбруаз заперечно клацнув язиком об піднебіння. Я не зображуватиму наших дій, рис, характерних для нього, і рис, притаманних мені. Він запропонував мені сигару, я з удячністю взяв її й поклав до кишені поміж ручкою і автоматичним олівцем. Отець Амбруаз лестив собі думкою, що розуміється на манерах, знає звичаї, хоча сам не курив ніколи. Всі казали про нього, що він дуже щедрий. Я запитав, чи бачив він мого сина на недільній відправі.
– Звичайно, ми навіть розмовляли. – Я, мабуть, видавався здивованим. – Так, – провадив далі отець, – не побачивши вас на вашому місці, на першій лаві вірних, я стривожився, чи ви бодай не захворіли. Тож я й розпитав любу дитину, і вона заспокоїла мене.
– Я був змушений приймати вкрай невчасного гостя, – пояснював я, – й не міг спекатися його раніше.
– Саме про це і сказав ваш син, – мовив отець. І додав: – Таж сідаймо, куди нам поспішати. – Засміявся й сів, підібравши важку сутану. – Може, вип'єте чого-небудь? – запитав він.
Я був приголомшений. Невже Жак розбовкав про пиво? Він здатний на таке.
– Я прийшов просити вашої ласки, – знову заговорив я.
– Ви вже її маєте, – відповів священик.
Ми подивились одне до одного.
– Бачите, – говорив я далі, – для мене неділя без причастя, мов…
– Ніяких блюзнірських порівнянь! – застережно підняв руку отець. Може, подумав про поцілунок без вусів або ростбіф без гірчиці. Я не люблю, коли мене уривають. Я починав сердитись.
– Бачу, до чого ви хилите, – здогадався отець, – тож кажіть уже зразу, що хочете причаститися. – Я опустив голову. – Це, звичайно, не зовсім правильно, – додав він. Я запитав себе, чи їв він сьогодні. Я знав, що він охоче влаштовує собі тривалі пости, вочевидь задля приборкання плоті, крім того, таку пораду дав йому лікар. Отак одним пострілом він убивав двох зайців. – Нікому нічого не кажіть, – попередив він, – нехай це лишиться між нами, і… – Він урвав себе, підносячи і палець, і очі до стелі: – Ти ба, що то за пляма?