Я теж став дивитися на стелю.
– Десь вода протікала, – мовив я.
– Те-те-те, це вже погано.
Слово «те-те-те» видалося мені розпачливо безглуздим.
– Бувають миті, – казав далі отець, – коли відчуваєш спокусу зневіритися. – Він підвівся: – Піду візьму свого ящика.
Він називав те своїм ящиком. Лишившись сам і стиснувши руки, аж хруснули пальці, я запитав поради в Господа. Марно. Ну, бодай це вже відоме. А щодо отця Амбруаза, то побачивши, як він метнувся за своїм ящиком, у мене склалося враження, ніби він не сумнівається ні в чому. Чи, може, його кортіло подивитись, як далеко я зайду? А може, подобалося підбивати мене на гріх? Я узагальнив ситуацію в наступній формі. Якщо він знає, що я пив пиво, і однаково причащає мене, він грішить не менше, ніж я, якщо в цьому є гріх. Тож я майже нічим не ризикую. Отець повернувся зі своєрідною валізою-дароносицею, відкрив її і причастив мене, не завагавшись ні на мить. Я підвівся й палко подякував йому.
– Пхе! – мовив він. – Дурниці. Тепер можна й побазікати.
Щоправда, говорити з ним про щось інше я й не збирався. Тепер я прагнув тільки одного: якомога швидше повернутися додому й нажертися раґу. Наситивши душу, я відчув вовчий апетит. Але, трохи випереджаючи свій графік, подумав, що можу приділити отцеві вісім хвилин. Вони видались мені безкінечними. Отець розповів, що пані Клеман, дружина фармацевта й сама фармацевт першого класу, впала у своїй аптеці зі сходів і зламала шийку…
– Шийку! – вигукнув я.
– Стегна, – додав він, – ви не дали мені закінчити.
– А далі повідомив, що так воно й мало статися. А я, щоб не пасти задніх, розповів, що мої кури завдають мені багато клопоту, зокрема сіра курка, що не хоче ані нестися, ані сидіти на яйцях і вже понад місяць сидить у поросі зранку до вечора.
– Як Йов, га-га! – реготнув отець. Я теж засміявся.
– Як добре бодай інколи посміятися, – додав він.
– І справді.
– Це властиво людині, – просторікував священик.
– Я помітив.
На мить запанувала тиша.
– А чим ви її годуєте? – запитав він.
– Переважно кукурудзою.
– Кашею чи зерном?
– І так, і так, – відповів я й додав, що більше вони нічого не їдять.
– А от тварини ніколи не сміються, – зауважив отець.
– Тільки ми бачимо смішне, – докинув я.
– Що? – перепитав він.
– Тільки ми бачимо смішне, – з притиском повторив я.
Отець замислився.
– Христос, як відомо, теж ніколи не сміявся, – виснував він, глянувши на мене.
– А чого б ви хотіли?
– Безперечно, – погодився отець. Ми сумно всміхнулися. – А може, в неї пипоть? – висловив він здогад.
Я відповів, що ні, звичайно, ні, вона має що завгодно, крім пиптя. Він знову замислився.
– А ви давали бікарбонат? – запитав він.
– А вона його їстиме?
– Таж бікарбонат натрію, соду, – пояснював отець, – ви давали їй?
– Та ні.
– Спробуйте, – аж почервонів він від утіхи, – давайте їй по кілька десертних ложечок кілька разів на день протягом кількох місяців, і побачите: вона знову набереться сили.
– Це порошок? – запитав я.
– Хай йому грець! – лайнувся він.
– Дякую вам, – мовив я, – я спробую ще сьогодні.
– Така гарна курка, така несуча, – приказував священик.
– А втім, мабуть, завтра, – поправився я. – Я й забув, що аптека закрита. Звичайно, крім невідкладних випадків.
– Ну, а тепер трохи лікеру, – запропонував він. Я подякував.
Розмова з отцем Амбруазом справила на мене гнітюче враження. Начебто той самий милий, як і завжди, чоловік, а проте ні. Він, здається, вразив мене своїм обличчям, якому був притаманний, як тут краще сказати, брак шляхетности. Слід сказати, що причастя не допомогло. Повернувшись додому, я був схожий на чоловіка, що, ковтнувши знеболювач, спершу дивується, а потім обурюється, відчувши, що його муки нікуди не зникли. Я майже дійшов до підозри, що отець Амбруаз, знаючи про мої ранкові надмірності, тицьнув мені неосвічену облатку. Або що подумки стримував себе, промовляючи священні слова. Отож я повернувся додому в украй кепському гуморі, під дощем, що лив, наче з ринви.
Рагу розчарувало мене.
– Де цибуля? – закричав я.
– Розварилася, – відповіла Марта.
Я метнувся на кухню, шукати цибулю, бо підозрював, що служниця вийняла цибулю, знаючи, як я люблю її. Я нишпорив усюди аж до помийного відра. Нічого. Служниця глузливо поглядала на мене.
Я пішов до своєї кімнати, відкрив штори, поглянув на заволочене хмарами небо й ліг на постіль. Я не розумів, що сталося зі мною. Тієї пори мені було тяжко, що я не розумію. Я спробував опанувати себе. Марно. А чого ж тут іще сподіватися? Моє життя кудись повертало, але я не знав куди. І все-таки я спромігся заснути, а це річ нелегка, коли лихо не має виразних контурів. Я радів у тому присмерковому сні, що я таки сплю, аж тут до кімнати зайшов, не постукавши, син. О, якщо в нього й була риса, яку я ненавидів, так це те, що він заходив до моєї кімнати без стуку. Таж я міг якраз мастурбувати перед дзеркалом. Малоповчальне видовище для підлітка, що бачить, як батько, розстебнувши ширінку, підкотивши очі, перебуває в процесі здобуття похмурої, терпкої насолоди. Я гнівно нагадав синові про манери. Він запротестував, кажучи, що стукав аж двічі.
– Та можеш стукати хоч і сто разів, – відповів я, – але зайти маєш право тільки тоді, коли запросять!
– Але ж… – протягнув син.
– Що але ж? – запитав я.
– Ти мене запросив на половину п'ятої, – виправдовувався він.
– У житті, – не міг заспокоїтись я, – є річ, важливіша за пунктуальність, – сором'язливість. Повтори.
У тих зневажливих вустах моя фраза видалась мені безсоромною. Син був мокрий до останнього рубця.
– Що ти там розглядав? – запитав я.
– Лілійні, батьку, – відповів син.
«Лілійні, батьку!» Мій син мав украй своєрідну манеру говорити «батьку», коли прагнув образити мене.
– А тепер слухай мене добре, – мовив я. На його обличчі проступили стривоженість і увага. – Сьогодні ввечері, – перейшов я до суті, – ми вирушаємо в подорож. Ти вдягнеш свою зелену шкільну форму.
– Батьку, таж вона синя, – заперечив син.
– Синя або зелена – однаково її вдягнеш, – із притиском повторив я. Й повів свою розповідь далі: – Покладеш у маленький рюкзак, який я подарував тобі на день народження, туалетне причандалля, одну сорочку, сім пар трусів і пару шкарпеток. Ти зрозумів?
– Батьку, яку сорочку? – запитав син.
– Немає значення, просто сорочку!
– А які черевики взувати? – знову запитав він.
– У тебе дві пари черевиків, – мовив я, – святкові й повсякденні, – і ти ще запитуєш, які тобі взувати? Я підвівся. – Ти що, глузуєш із мене?
Я дав синові докладні настанови. Та чи були вони слушні? Чи витримають вони критичний аналіз? Чи не буду я змушений невдовзі скасувати їх? Я, що ніколи не міняв своєї думки перед сином. Тут усього можна боятися.
– Батьку, куди ми поїдемо? – запитав син.
Скільки разів я казав йому не розпитувати мене. І справді, а куди ми поїдемо?
– Роби, що я сказав? – звелів я.
– Завтра я маю йти до пана Пі, – сказав він.
– Підеш до нього іншого дня.
– Таж мені зуб болить! – благав син.
– Єй інші дантисти, – втішав його я, – пан Пі – не єдиний дантист Північної півкулі. – Й додав нерозважливо: – Ми ж не їдемо в пустелю.
– Але це дуже добрий лікар, – не вгавав син.
– Усі дантисти варті одне одного, – заспокоював я. Я міг би йому сказати, щоб він відчепися від мене зі своїм лікарем, але ні, я лагідно міркував разом з ним, говорив з ним як із рівнею. Так само я міг би зауважити, що він бреше, кажучи, ніби йому болить зуб. У нього і справді хворий зуб, здається, малий корінний, але він мук не завдавав. Пі сам казав мені про це.
– Зуб я полікував, – розповідав Пі, – тож тепер неможливо, щоб він знову дошкуляв вашому синові. – Я добре пригадую ту розмову. – В нього від природи дуже погані зуби.
– Від природи? – здивувався я. – Як від природи? На що ви натякаєте?
– Він народився з поганими зубами, – пояснював Пі, – й завжди матиме погані зуби. Я, звичайно, зроблю все, що можу.
Це мало означати, мовляв, я народився схильний робити все, що можу, і завжди неодмінно робитиму все, що можу. «Народився з поганими зубами»! Щодо мене, то в мене збереглися тільки різці, зуби, які хапають.
– Дощ не скінчився? – запитав я сина. Син витяг з кишені невеличке дзеркало й вивчав свій рот, піднімаючи пальцем верхню губу.
– Так, – протяг він, не уриваючи свого огляду.
– Досить колупатись у роті! – закричав я. – Підійди до вікна і скажи мені, чи скінчився дощ. – Син підійшов до вікна і сказав, що дощ не вщухає. – Все небо у хмарах?
– Так, – кивнув він.
– Ані найменшого просвіту?
– Так.
– Закрий штори, – звелів я. – Які приємні миті, поки око ще не звикло до темряви. – Ти ще досі тут? – запитав я. Син і досі був у кімнаті. Я запитав, чого він чекає, замість робити, що я наказав. Бувши ним, я б давно вже пішов з кімнати. Ні, син не вартий мене, не з однієї ми печі. Я не міг не дійти до такого висновку. Яке нікчемне задоволення – відчувати, що ти вищий від свого сина, тоді як це відчуття недостатнє, щоб заспокоїти докори сумління, що саме ти породив його.
– А можна взяти з собою мою колекцію марок? – запитав син. Він мав два альбоми, великий, де містилася власне колекція, і малий з марками-дублікатами. Я дозволив узяти цей другий альбом. Коли я можу дати втіху, не порушивши своїх принципів, я даю її залюбки. Син вийшов з кімнати.
Я підвівся й підійшов до вікна. Спокій тікав від мене. Я просунув голову між шторами. Дрібненький дощик, заволочене небо. Син не збрехав. Проясниться, може, десь о восьмій годині, о пів на дев'яту. Чудовий захід сонця, сутінки, ніч. Старий місяць, що зійде близько опівночі. Я подзвонив Марті і знову ліг.
– Сьогодні ми вечеряємо вдома, – мовив я.
– А хіба ми не завжди вечеряємо вдома? – з подивом глянула на мене служниця. Я ще не казав їй, що ми вирушаємо. Скажу їй про це лише останньої миті, так би мовити, з ногою в стремені. Я вкрай мало довіряв Марті. Гукну її останньої миті й повідомлю. Марто, скажу я, ми вирушаємо на день, на два, на три, на тиждень, два тижні – не знаю, бувай. Не годиться називати їй точну дату. Тоді навіщо я взагалі гукав її до себе? Вона б однаково подала нам вечерю, як подавала щодня. Я скоїв помилку, поставивши себе на її місце. А навіщо я не відпускав її цього пополудня? Зрозуміти це було легше. Але сказати їй, що ми вечеряємо вдома, – яка незграбність. І вона вже знала про це, гадала, ніби знає, і справді знала. А тепер через це непотрібне уточнення зачує щось незвичайне й почне шпигувати за нами, щоб дізнатися, про що йдеться. Перша помилка. А ось і друга, проте перша в часі: я забув наказати синові нічого нікому не говорити про нашу розмову. Хоча цей наказ навряд чи стримав би його. Байдуже, я повинен був вимагати, повинен. Я, звичайно такий кмітливий, тепер коїв самі дурниці. Я спробував надолужити свою помилку, проказавши:
– Трохи пізніше, ніж завжди, не раніше дев'ятої години. – Марта пішла, її примітивний розум уже ладен був закипіти. – Мене немає ні для кого, – додав я. Я знав, що вона робитиме: накине пальто на плечі й подасться вглиб саду. Там вона погукає Анну, стару куховарку сестер Ельснер, і вони довго шепотітимуться обидві через ґрати. Анна ніколи не виходить, вона не любить виходити. Ті сестри Ельснер були досить добрими сусідками. Вони трохи музикували, і це все, що я міг їм закинути. Якщо і є якась річ, що дратує мою нервову систему, так це музика. Те, що я стверджую, заперечую або ставлю під сумнів у теперішньому часі, я можу повторити й сьогодні. Але я вживатиму радше різні форми минулого часу. Адже найчастіше я не впевнений, можливо, тепер ситуація вже інакша, а я ще не знаю, просто не знаю, може, не знатиму ніколи. Я став думати про сестер Ельснер. Треба було збиратися в дорогу, а я думав про сестер Ельснер. Вони мали песика-абердинця на прізвисько Зулу. Вони й називали його Зулу. Інколи, бувши в доброму гуморі, я гукав: «Зулу! Зулусику!» – й він підбігав сказати мені добридень через ґрати. Просто мені годилося бути радісним. Я не люблю тварин. Дивна річ, я не люблю ані людей, ані тварин. А щодо Господа, він потроху ставав мені огидний. Сівши навпочіпки, я через ґрати лоскотав песику вуха й шепотів ласкаві слова. Він навіть не здогадувався, що огидний мені. Ставав на задні лапи і спирався грудьми на пруття. Тоді я бачив його невеличкий чорний пеніс, що видовжував вузьку кіску зволоженої шерсті. Пес відчував, що не має рівноваги, лапи йому тремтіли, маленькі передні лапи одна по одній шукали собі опори. Я теж хитався, сидячи на п'ятах, і правою вільною рукою тримався за огорожу. Мабуть, і я йому був огидний. Я насилу позбувся цих марних думок.
Відчувши, як народжується протест, я запитав себе, що зобов'язує мене погоджуватись на ту роботу. Але ж я вже погодився, дав слово. Надто пізно. Честь. Я швиденько позолотив своє безсилля.
А чи не можна відкласти наш вихід на завтра? Або вирушити самому? Марні борсання. Але ми вирушимо останньої миті, за кілька хвилин до півночі. Цю постанову годі скасувати, казав я собі. А втім, і місяць виправдовував її, бо сходив майже опівночі.