— А теє… чого простиня чиста? Мала б… — замовк.
— Я чиста, то і простиня чиста, — та в очі йому допитливо: віриш?
— Чекай… Не те кажеш— У тебе хтось…
— Уночі, Льошо, кожна дівчина свою зірку бачить. Одна до неї тягнеться, інша — за собою кличе, третя — дивиться на неї, і край. А ти думав, на всьому небі ти один сяєш, як те сонце?
— Чекай… Та що ж це… Не плутай мене, Марусю! — і нотки грізні в голосі. Врешті. Врешті згадав, що чоловік!
— Сам себе плутаєш, — вона йому.
— Та як же…
Підвелася на лікті, серйозна стала.
— Давай повінчаємося, — попросила. — Богу поклястися — не закарлючку в сільраді поставити…
— Жартуєш чи занапастити мене хочеш? Я — комуніст… Мене за це…
Згасла, відвернулася. Він — з ліжка. У штани вскочив, по кімнаті забігав. Зупинився та до Марусі. За руку вхопив. Стис, аж зап'ясток почервонів.
— Кажи, бо вб'ю!
— Твоя я.
— Точно?
— А ще з вищою освітою! — розсміялася через силу, бо рука аж посиніла.
Злякався. Руку відпустив, цілує її.
— Прости мені… Люба… Жити без тебе не можу. Світ перевернувся. Благаю — правду скажи. Якщо там щось і було… Прощу! Клянуся — прощу, але не бреши, Марусю! Чуєш? Не бреши! Був хтось?
— Твоя я. — відштовхнула чоловіка, з ліжка встала. — Книжок тобі накуплю. Підручника медицинського. З гінекології. Може, розумнішим станеш та перестанеш мене за руки хапати.
— А що? Буває якось інакше? — вхопився за той сумнів, як за соломину.
— Буває, — відрізала.
Тиждень Рокитне гуляло й догулювало Марусине з Льошкою весілля. Тиждень молоді при гостях швиденько цілувалися, випивали по чарці й зникали в Марусиній кімнатці з навстіж відчиненим вікном.
— Я Льошку розумію! — розмірковував Микола, коли рокитнянська молодь збиралася біля клубу й усе торочила про пишну та гарну свайбу.
— Сором би мали, — дратувалася горбоноса Тетянка. — Хіба їм ночі мало?
— А онде! Пливуть наші риби! — радісно вигукнув баяніст Костя, коли на п'ятий день ще хотілося випити, а без молодих, на халяву, уже ніхто не наливав.
Глянули рокитнянці — точно! Від Марусиної хати чешуть молоді — Маруся у квітчастій сукні аж світиться, Льошка піджака на плече закинув і молоду дружину під руку веде.
— Куди це вони? — захвилювався Микола, бо, як і баяніста Костю, його мучила спрага, а без молодих… Ну, не наливали, хай би їм грець!
Льошка з Марусею вийшли з двору на вулицю і зупинилися.
— А то — повернемося? — Льошка хитро око мружить. От, здається, наївся за ці дні Марусі — аж через край, а тільки уявить собі її голе тіло звабливе, знову б…
Маруся краєчком вуст — та як хочеш! І — до хати. А він сміється, за руку її, до себе.
— Та добре, добре. Пройдемося! Вона байдужим оком по вулиці повела.
— Та я б і повернулася. Льошка сміється.
— Оце прямо тягнеш мене до ліжка, ненаситна. Маруся вже й голову чоловікові на плече поклала,
вже й до хати крок ступила, аж помітила — на лавці біля свого двору худий німець усівся, «Пегаса» закурив і все в землю дивиться.
— А чи пройдемося! — І потягла Льошку вулицею. Під руку підхопила, спина вигнулася, підборіддя — вище, вище…
Льошка піджака поправив — з такою жінкою не те, що вулицею пройтися не соромно, а хоч по Парижу. Йдуть, всміхаються…
— Чекай, Марусю, — Льошка дружині молодій. — Піду до німця привітаюся.
— Разом ідемо.
Німець скоріше почув кроки, ніж побачив Марусю й Льошку. Очі напружив, окуляри поправив, підвівся… Стоїть біля лавки як прибитий.
— Привіт німцям! — Льошка Стьопці долоню простягнув потис міцно. — А що це ти на нашу свайбу не прийшов?
— Був… — затягся цигаркою очі відвів. — Це вас уже не було.
— Льошка сміється, на Марусю — хазяйським оком.
— Та нас би й сьогодні не було. Я б оце ще тижнів зо два з ліжка не вставав, та жона, бач, уперлася — дайте їй по вулиці пройтися, свіжим повітрям подихати. Гак Марусю?
Мовчить Маруся. Посміхається. На німця дивиться і коралове намисто на грудях перебирає. Стьопка почервонів і опустився на лавку.
— Ну, ну… Потерпи вже. — Льошка Марусю обійняв. — Яка ти в мене гаряча… Оце покурю і підемо.
До німця нахилився.
— Дай, Стьопо, прикурити жонатому чоловіку! — Обручку німцю показує і цигаркою до нього тягнеться.
Німець зі свого недопалка попіл струсив, Льошці простягає, а сам очі долу.
— Давай, німець! Не чхай! — Льошка розпрощався зі Стьопою, зігнув руку, та на Марусю — мовляв, чіпляйся, жона, підемо вже.
Маруся мовчки взяла чоловіка під руку, і молоді пішли до клубу. Стьопа тільки й бачив, що їхні ноги, бо голови не підвів. Як уже далеченько відійшли, німець якось незграбно підвівся з лавки, кинув недопалок під ноги і мовчки поплентався до свого двору. Біля хати зупинився, дістав з кишені цукерку і викинув геть.