— Не знадобиться, — пробурмотів.
Сів на ґанку. І знову закурив.
«Помру я без неї, — подумав спокійно і гірко. — До неї тепер не підступитися». Чогось згадався покійний батько, якого рокитнянські баби все за вдів сватали, а він плював їм під ноги, мовляв, та відчепіться вже, і одне товк, що була вже в нього жінка — Ксанка. «І нащо мені нова жінка, коли я стару забути не можу?» — не розумів каліка.
«Помру я без неї», — знову спало на думку. Таткові хоч пожилося з мамою, а йому… Що — йому? Ночі.
Їм років по дванадцять було, коли однієї літньої ночі німець як завжди без надій і сподівань приніс цукерку, поклав на підвіконня відчиненого Марусиного вікна і вже хотів чкурнути, бо наївно вірив, що Маруся не здогадується, хто то з ночі в ніч стільки років тягає їй солодощі, як з відчиненого вікна визирнула дівчинка. Німець утік би, та на тонкій шиї в місячному світлі побачив червоне намисто і чогось став як дурний, закліпав очима, тільки й того, що за вишню у дворі сховався.
— Німець… Це ти? — почув тихий шепіт від вікна.
«Ну все! Задражнить!» — перелякався і таки взявся тікати, та ноги самі понесли до вікна.
— Привіт, Марусько, — буркнув, окуляри поправив. — А я оце на ставок йду… По рибу… Дай, думаю, по дорозі вишень натрушу в Маруськи У вас вишні величенькі, — замовк. — А ти чого не спиш? Спи вже. Онде ніч надворі.
— Звісно, ніч, — шепоче. — А вночі дівчину зірка зігріває…
— Як це? — не зрозумів.
— Лізь у вікно, — наказала.
— Нащо? — перелякався.
— Бо одна дівчина на зірку дивиться і край, друга до неї тягнеться, а третя до себе манить…
Стьопка заліз через вікно у кімнату, од страху і незрозумілого хвилювання присів під вікном. Маруся присіла поруч і прошепотіла:
— Оце, німцю, дивись мені! Як на іншу глянеш — всі твої цукерки так тобі в пику й полетять.
— Та не гляну, — зашарівся.
— Клянися!
— Щоби мене на шматки розірвало!
— Що це за клятва така дурна?!
— Сама дурна! У мене маму гранатою розірвало.
— Добре. Хай тебе розірве на шматки! — погодилася.
— Та не розірве, — захвилювався, окуляри зняв, дмухає на те скло, щоби бачити краще, а воно, мабуть, не у склі справа. Підвівся. — То я піду?
Маруся щось там собі покумекала, навпроти німця стала, очі заплющила.
— Можеш поцілувати. Та тільки один раз.
— Добре. — розгубився, губи склав, Марусиної щоки ледь торкнувся, відсахнувся.
Дівчинка очі розплющила, брови сердито звела, мовляв, що це робиш, дурнику?!
— Тепер я, — серйозно.
Плечиком повела, підборіддя — вище, до німця підступилася і просто в губи — цьом! Поцілувала і вуст не відняла. У Стьопчиній голові — десять дзвонарів і дудар із дудкою, та всі разом — як заграли! І світ перевернувся. Руками ворухнув… На місці… Не відібрало… Здригнувся, Марусю обійняв, вуста близькі цілує, як може, а одного хочеться — бігти світ за очі, сховатися від усіх, і від Марусі — теж, і — плакати від несподіваного і неймовірного щастя.
Маруся Стьопку за плечі взяла, відсторонила.
— Годі… Тепер йди…
— Марусько, я тебе люблю, — прошепотів відчайдушно.
— Дивись мені! Люби! — наказала.
У сусідній кімнатці уві сні зітхнула Орися. Німець перелякався до смерті й вискочив у вікно. Скільки разів пізніше він отак плигав у нічну темряву Марусиного двору? І не згадати тепер.
Коли німцю тільки виповнилося чотирнадцять, каліка Григорій зліг і вже не підвівся. За життя не чіплявся, а помирав важко, наче чиїсь гріхи відпрацьовував. Хрипів на ліжку біля вікна і все кликав Ксанку. Рокитнянські баби взяли його під свою опіку, гнали Стьопку з хати, мовляв, не рви душу, дитино, все одно не допоможеш, та німець усе сидів біля батька як прив'язаний, аж доки одного пізнього вечора Григорій не розплющив очі й не прошепотів тихо та чітко:
— Сходи… До рибки… своєї…
— А й то, — підхопили баби, передчуваючи близький кінець. — Сходи, Стьопо, на ставок… Чого у хаті скніти? Риби наловиш, тата порадуєш…
Скільки разів після смерті батька Стьопка все думав і думав над останніми його словами і ніяк не міг збагнути їх прихованого змісту, бо ж не знав каліка про Марусю. Ніхто не знав.
— Добре… Піду… — підвівся.
Тітку Орисю побачив біля дверей, засоромився, голову опустив:
— Я швидко…
Місяць збурював чорну ніч холодним білим сяйвом, гасив зірки, торкався верхівок дерев та дахів, і здавалося, зірки померкнуть, дерева і дахи зараз запалають таким самим білим вогнем, стануть попелом і навіки розтануть у темряві, залишаючи володарювати у безкраїй пітьмі тільки холодне жорстоке світило.