Німці Ксанку до скирти тягли. Ксанчині ноги не слухалися, підгиналися, як ватяні, віддавали всю свою силу рукам, бо рукам тепер потрібна була вся Ксанчина сила — притиснути до грудей Степанчика, заспокоїти, та й не впустити ж, не дай Боже!
До скирти не дійшла. Впала посеред двору на коліна, але дитини не випустила. Степанчик заплакав. Німецький офіцер наказав щось солдатам, ті заметушилися — один схопив згорток із немовлям, смикнув на себе, і Ксанка відпустила тільки тому, що боялася зашкодити сину. Німець побіг до скирти, вирив у ній нору, вкинув туди Степанчика, закидав нору соломою…
Ксанка задихнулася і впала на землю. У скирті захлиналося дитя. Офіцер підійшов до Ксанки, штовхонув чоботом у бік — встати!
Встала.
Хитається — від жаху п'яна, їсть німця божевільними очима, благає несамовитим глухим шепотом:
— Пане офіцере… Віддайте синочка… Віддайте… Синочка віддайте… Віддайте.
Офіцер криво всміхнувся і клацнув пальцями. Поруч із Ксанкою виріс німецький солдат. Тицьнув їй у руки вила.
— Що? Що? — Ксанчині очі стали звірячими.
Офіцер театрально випростував руку. Солдат вклав у неї гранату.
— Айн! Цвай… — офіцер посміхнувся. Вирвав чеку і вкинув гранату в скирту.
— Пан офіцер наказує — шукай у скирті свій маленький кіндер, — пробелькотів переляканий перекладач. І — задки, задки від скирти.
Ксанка моторошно закричала, відкинула вила і рвонулася до скирти. Розгрібає солому і волає. Від своїх хат скорботні рокитнянці на неї дивляться, плачуть, а ближче підійти бояться.
Офіцер щось роздратовано вигукнув. Солдати підхопили Ксанку, відтягли від скирти.
— Жінко… жінко… — перекладач геть утратив розум от жаху. Трясеться, піт чоло заливає. — Жінко… Пан офіцер наказує… Вилами шукай. Вилами… Не можна руками. Застрелить…
А солдати вже Ксанці знову до рук вила — тиць. І ногою по спині — до скирти. А зі скирти ледь чути, як немовля пищить.
Ксанка обережно вила в солому встромила, руки трясуться…
— Потерпи, дитинко рідна… зараз мама тебе…
Відкинула. Очі скажені. Знову — вила в скирту. І прислухається — чи чути ще Степанчика?
— Як гранату вилами зачепить— усіх на шматки розірве, — перекладача аж скрутило.
— Все одно зараз вибухне, — поліцай йому.
Де той Кнут узявся? Як до скирти добіг? Ксанка ще відкидала солому, у скирті ще плакало немовля, а перекладач на пару з поліцаєм ще відраховували секунди до вибуху, коли Кнут пірнув у скирту, за мить з'явився зі Степанчиком і з такою силою жбурнув згорток із дитиною геть, що той упав метрів за вісім від скирти.
— От сука! — образився поліцай.
Тієї ж миті вибух розніс на шматки і Кнута, і Ксанку…
Гриць із двома перемерзлими буряками повернувся в Рокитне під вечір. Заплакані баби ще біля села заступили йому дорогу. Голосили моторошно, тихо — про страшну загибель Ксанки і Кнута. Ховатися веліли, бо німецького офіцера так образив вчинок Кнута, що він наказав вбити Григорія і стріляти в кожного, хто насмілиться підійти до Степанчика.
— А де дитина? — Гриць питав, та голосу свого не чув.
— Німець його аж до огорожі закинув, — заплакали баби. — Там і лежить, бідолаха. Бояться люди до нього підходити. Німці сказали — хто підійде, застрелять…
До темної ночі Гриць ховався в сусідній хаті й дивився на двійко німецьких вартових, які стояли біля огорожі А під огорожею розривався від плачу, аж хрипів, малий Степанчик.
— Невже Ксанка задарма згинула… — штрикнуло у серці. Помовчав і додав: — І німець…
Під ранок Степанчик затих.
— Мабуть, помер… — гірко зітхнула сусідська баба, у якої ховався Гриць.
Каліка впав на коліна і поплазував до огорожі. Вартові поснули, наче Бог їм очі позатуляв. Гриць знайшов мовчазний згорточок, притис його до грудей, чимдуж геть. За сусідською хатою підвівся, згорток розгорнув.
— Невже Ксанка задарма згинула… І німець… Степанчик вижив. Коли Рокитне вже звільнили і рокитнянці вперше після страшних років окупації зібралися на площі біля клубу, плакали і сміялися, пили гірку, поминали загиблих і померлих, Гриць підвівся зі склянкою горілки і раптом сказав:
— І за німця того… Який мого Стьопку врятував. Рокитнянці каліку вислухали, але пити з ним не стали. Зиркали на рудого малюка…
— Чисто німець! — сказав хтось, наче тавро наклав. Так малий Стьопка став для рокитнянців німцем.