Згодом, коли вона вже отямилася, коли могла думати, то не раз замислювалася, як матері вдалося її переконати. Примусити покинути власну дитину. Неймовірно. Вони ж начебто помирилися, але тепер Єва не була в цьому впевнена. Усе якось затихло, життя видавалося їй зовсім новим: спершу вона повернула Халінку, купила квартиру у Варшаві, продавши краківську, знайшла роботу, яка дала можливість утримувати себе й доньку. Потім зустріла Адама. Щастя, у яке вона не могла повірити. Кай. Усе начебто змінилося, принаймні зовні, бо тамте, колишнє життя десь стриміло, зібгане, поіржавіле, наче стара велосипедна рама. Невже можна так ошукати долю? Приспати все, що видається незручним? «Не повертайся до цього, — порадила мати. — Радій тому, що маєш. Якби ти й раніше так робила — не було б проблем». І Єва приспала, приховала, раділа. До певного часу. А тепер прагнула лише одного. Щоб Лінка не почувалася такою самотньою. Щоб їй ніколи не довелося бути покинутою. Щоб не довелося приймати рішень, про які вона шкодуватиме все своє життя.
Лінка прокинулася, аж заціпеніла від болю й незручного лежання. Дитя спало й було живе, на щастя, вона не придушила її вночі. Вдалося тихенько встати до туалету. Потім перевірила телефон. Нові есемески, лайки, вітання. Отак виглядає наше життя. Найперше перевіряємо, хто лайкнув наші пости в соцмережах. Щиро кажучи, Лінка воліла б, аби хтось забіг, замість надсилати танцюючих кроликів і миготливі квіточки. Але ні. Зрештою, відвідини дозволені аж по обіді. Прийшла нова есемеска.
Я не можу тепер приїхати. У мене наступного тижня сесія. Приїду після неї. Як себе почуваєте?
Від нього. Лінці стало сумно. Чомусь вона вірила, що він таки приїде. Так хотіла похвалитися йому їхнім дивом, яке зараз спало, мов янголятко. Вдалося покласти донечку до її пластмасового ліжечка.
«Дякую, стерпно». І, подумавши, додала: «Чекаємо». Зрештою, батько — це батько.
Потому вона не знала, що робити. Дитина продовжувала спати, тож удалося прийняти душ. Сніданок виявився таким собі. Два кусники хліба, шматочок масла і сир. Лінці не хотілося їсти. Вона взагалі не зголодніла. Почувалася сумно й самотньо. Подзвонила мама, тоді Адам. Донька прокинулася, Лінка приклала її до грудей і нагодувала. Нудно. Невже так і буде весь час? Лише по обіді прийшла мама. А потім батько Адріана. Лінка почувалася ніяково. Адріан ще не бачив дитини, а його батько вже встиг. Захопився онукою, бо мала виглядала чудово, ще краще, ніж відразу після народження. Малятко зі світлим волоссячком, яке вибивалося з-під зсунутої шапочки. Ці чепчики здавалися кумедними й узагалі не трималися на голівці.
— Я говорив з Адріаном, — сказав. — Він приїде. Але в нього якась сесія.
— Я знаю.
Чоловік зітхнув.
— Повір мені… повірте, — глянув і на Лінчину маму. — Для мене це нелегка ситуація. Може, я його погано виховував. Не зумів. Але мені здавалося… Кожен хоче, щоб його дитина виросла доброю людиною, а він… Може, отямиться, як побачить дитину. Сподіваюся.
Лінка не знала, чи їй самій цього хочеться. Адже всі місяці вагітності вони практично не спілкувалися. Хіба часом отримувала есемеску. «Усе гаразд?» Але цього трохи замало, щоб підтримувати стосунки.
— Він ще дітвак. Геть розгублений. Та я вірю, що коли побачить доньку…
— Умгу, — відповіла Лінка. Бо нічого іншого на думку не спало.
— Звичайно, ти отримуватимеш гроші…
— Послухайте, — озвалася раптом Лінчина мама. — Дитину треба зареєструвати. Маємо на це три тижні. Якщо Адріан хоче визнати дитину, дати їй прізвище…
— Звісно, що так! Хіба може бути інакше? — здивувався батько Адріана.
— Це ви так вважаєте. Побачимо, що скаже ваш син. Крім того, проблема аліментів. Через суд…
— Але ж…
— Ми можемо це вирішити полюбовно. Я вже про все довідалася. Але мусить бути через суд. Справи треба залагодити, щоб, наприклад, отримувати п’ятсот злотих державної доплати на дитину.
— Розумію. Гаразд. Я поговорю із сином.
Лінка не хотіла цього слухати. Це було жахливо. Почувалася так, наче і вона, і дитина були якимись предметами, довкола яких точаться торговельні переговори. Хоча, звісно, знала, що так мусить бути. Загалом Адріанів батько нічим не завинив. Якраз він виявився порядною людиною.
— А якщо знадобиться якась допомога… Адже я працюю у сфері охорони здоров’я.
— Ні… хоча, правду кажучи, згодилася б якась медсестра, щоб показати, як правильно годувати. Не знаю, чи все я добре роблю, а сюди ніхто не приходить.