— Напевне хтось прийде. Я піду з ними побалакати. Маю тут знайомих. Розумієш, доки пацієнт не помирає, ніхто ним особливо не переймається…
Двері знову відчинилися.
Каська й Наталія, із торбами, напханими памперсами, водою, соками, помаранчами…
— Агов, ви що, здуріли?!
— То все батьки купили, — пояснила Каська. — Сказали, що в тебе напевне немає води, а фрукти знадобляться.
— Супер.
Обидві схилилися над немовлям, наче добрі феї.
— Твоя тітонька прийшла, — сказала Каська.
А й справді! Справді! Кася — це її тітка.
— Мене вона теж має. Звичайно. У неї вже дві тітоньки.
І дядько Кай!
І наче після магічного закляття, двері знову відчинилися, і на порозі з’явилися Кай з Адамом.
— О Боже, що ви тут робите? А як же ваші лижі?
— Лижі, лижі! — обурився Адам. — На лижі можна щороку їздити, але ж не щороку в мене онук народжується, га?
Усі вражено замовкли. Халінка вибухнула сміхом.
— От тільки це онука! Такий собі маленький сюрприз. Мабуть, апарат виявився несправним. Тобто УЗД.
Кай дивився на них, широко відкривши очі.
— Це не хлопчик? Як це? А з ким же я бавитимусь?
Усі зареготали.
— Зрештою, з ним однаково не вийде бавитися, — зазирнув до ліжечка. — Він що, весь час так спить?
— Вона. Її звати Єва.
— Як маму?
— Так, Каю.
— А ми їх не плутатимемо?
— Якось уже дамо раду, — усміхнулася Лінка.
— Ми їхали весь день, — поскаржився Кай. — І тато не дозволив мені сьогодні кататися на лижах. А я вже майже навчився звертати.
— Адаме, може, не варто було… — мовила Лінка.
— Варто, варто.
Дитя заквилило.
Увійшла медсестра. Товста, у яскраво-рожевих кроксах.
— А це що за гурт? Не можна, щоб відразу стільки людей!
Тому вони мінялися. Спершу Кай з Адамом, решта чекала в коридорі. Побалакали трішки, обійняли її, пішли собі.
Тоді на хвилину ввійшов Адріанів батько. Побалакали, обійнялися, пішов.
Потім Каська з Наталією. Побалакали, обійнялися, пішли.
Мама затрималася найдовше. Допомогла їй перепеленяти дитину, поговорили. Пішла.
Щиро кажучи, Лінка вже й хотіла побути сама. Ба більше, вона хоч і раділа гостям, та одне залишалося незмінним. Тут не було того, хто справді мав би бути. Євиного батька.
Каська й Наталія йшли разом у бік зупинки.
— Ну й козел же він, правда? Отой Адріан, — сказала Каська.
— Хлопці якось губляться в такій ситуації. Може, якби він бачив дитину?
— Не знаю… На його місці, якби мені народилася дитина, я б пішки дочалапала сюди хоч би й з Лондона. А Лінка що сказала? Що в нього якісь іспити? Зараз повно дешевих рейсів. Якби хотів — прилетів би вмент.
— Він живе у тітки-відьми. Я її знаю. Зрештою, це ж мої родичі. Їй би довелося відпустити його, бабки якісь дати. А вона…
— Яка? — поцікавилася Каська. Про Адріанову тітку вона нічого досі не чула.
— Стара дивачка. Дуже прогресивна. Виступає за… ну, розумієш, за свободу. У всьому.
— А діти в неї є?
— Ні. Здається, вона їх не хотіла. Але там була незрозуміла історія… Якесь нещасливе кохання. Мама колись розповідала.
— Звісно. Мабуть, вона просто розчарувалася у всьому й здивачіла. А ти б хотіла таке маля? — Каська змінила тему.
— Я? Ти що! Я і дитина? Не уявляю! Зрештою… із чоловіками суцільні проблеми, хіба ні? А коли ще й дитина…
— А як там із тим твоїм?
— Азором? Ну, ніби все добре, але він дуже химерний. Страшенно ревнивий, без кінця влаштовує сцени, відчуваю, що з мене досить, — похитала головою Наталія.
— А мій колишній взагалі дебіл, — сказала Каська. — Але я вже це пережила, і все нормально. От тільки… Хочеться до когось пригорнутися.
— Собаку собі купи. Або кота, — засміялася Наталія. — Я вже починаю думати, що, може, краще залишитися самій. Зосередитися на навчанні. Я справді мрію вступити до медичного. Мені б хотілося працювати з новонародженими.
— Ти хочеш стати акушеркою?
— Не знаю. Здається, акушерки дуже мало заробляють. Можливо, лікарем-неонатологом, який працює з такими маленькими. Власної дитини я, може, і не хочу, але діти такі класні, правда?
— Не знаю. Мене вони трохи лякають. І що вона тепер робитиме?
— Нічого. Якось виховуватиме малу. Батьки допоможуть.
Дівчата сіли на трамвай, який їхав у бік центру, але Наталія вийшла раніше.
— Я домовилася про зустріч, — збрехала вона. Говорити їй більше не хотілося. Вона збиралася спокійно подумати про все це. Про Лінку та її дитину. Але не тільки про них. Що, власне, робити з Азором. Бо її ця ситуація справді починала дедалі більше виснажувати.