Дитина розплакалася голосніше.
— Я мушу її погодувати, — озвалася Лінка, вивільняючись з обіймів Оскара. — Не дивися.
— Я ж уже все бачив.
— Неправда!
— Бачив, та гаразд. Я забуду. Буде, як скажеш.
Він був такий щасливий, що ладен був пообіцяти все на світі.
Згодом, коли уже допоміг Лінці зі сповивальною дошкою та рештою дрібниць, яких їй бракувало для повного щастя, коли він у цілковитій ейфорії повертався додому, згадуючи доторк її долоні й те дивне відчуття, що все можливо, він раптом зупинився. А що, як… що, як це така собі примха? Минущий каприз? Адже той повернеться — і Лінка змінить думку. Він про це забув, бо вона торкнулася його руки? Оскар так намагався захиститися від почуттів, що про все забув.
Бо він же приїде. Зрештою, краще, щоб дитина була зі справжнім батьком. І Лінка вже одного разу до нього повернулася. Розлючено стусонув скрижанілий камінець, який примерз до тротуару, — і аж засичав від болю. «Гаразд, старий, — сказав собі. — Хто не ризикує… У найгіршому разі отримаєш відкоша».
Лінка почувалася якось незвично.
Так, наче щось поставало на свої місця, вклалося.
Але разом з тим — ніби вона грала чужу роль.
Обійматися біля сповивального столика. Мовби вони разом, а це їхня дитина. Заплющити очі й забути, як воно все насправді. Звісно, вона завжди знала, що Оскар гарно до неї ставиться, проте ніколи не думала, що він відчуває щось більше. Може, він зробив це зі співчуття? Байдуже. Ендорфіни шугали у венах, мов «Пендоліно». Та ну, це могла бути примха. Звичайна забаганка. Які в неї можуть бути претензії? Незаміжня, з дитиною, з байстрюком, а не дівчина, з якою можна зустрічатися. Може, вона взагалі повинна бути вдячною, що він її торкнувся? Та ні, вдячності вона не відчувала. Зате відчувала щось інше. Блаженство й задоволення. Нічого не вдієш. Якщо це більше не повториться, вона не відчуватиме розчарування. Принаймні Лінка переконалася, що досі здатна на почуття. Що вони не вмерли разом з Адріаном. Бо до Адріана, — і в цьому вона анітрохи не сумнівалася, — Лінка не почувала більше нічого.
Оскар приходив щодня. І постійно щось приносив. То памперси, то серветки, то сік для Лінки.
— Як почуваєшся? — питав турботливо.
— Добре! Як ходячий молокозавод. Дуже продуктивний. Але вона мене за це винагороджує. Глянь!
Дівчинка спокійно лежала в ліжку, іноді дрімала, іноді ні, і постійно робила гримаси.
— Ти знаєш, що до кінця березня треба здати фотографії?
— Знаю. Я хочу пофотографувати малу. Назву цикл «Материнство». Чи «Початок». Щось таке. Тож загалом це неважко. Об’єкт поруч, мало рухливий. Портрет сплячої дитини — це дуже легко. А ти?
— Ну… тему ти в мене вкрала. Я б теж її радо пофоткав. Хоча, якщо темою має бути материнство, то доведеться, мабуть, скористатися автоспуском? Або, приміром, тема «Сон». Можна фотографувати дитину, брата… Зрештою, — позіхнув хлопець, — мені й самому хочеться спати. Якщо ти не проти — можу стати твоїм об’єктом.
— Ну, гаразд, а якщо серйозно? Що ти робитимеш?
— Знаєш, що? Я недавно подумав, що хочу влаштувати фотосесію своїй мамі. Бо єдині фотографії, які вона має, це для паспорта. Такі жахливі, у неї на них таке широке обличчя, що мама скидається на якусь злочинницю. От тільки не знаю, яку тему обрати.
— Клас! Ото вона зрадіє! Можеш назвати «Зрілість» чи якось так.
— Ну, не знаю, чи вона не образиться. Розумієш, мама зараз справді гарно виглядає. Зустрічається з тим чуваком.
— Мабуть, це добре?
— Хіба я знаю? Якось дивно.
— Ну, тобі ж не шкода?
— Ні, але якось так… Дивися, які кумедні міни вона робить, — і кивнув на Єву, щоб змінити тему.
— Я можу годинами на неї дивитися, як у телевізор. Поглянь на її рученята. На вустонька. Хіба ж це не диво? Я така горда, що це моє творіння!
— Ну, не лише ж твоє, — сказав він, а тоді відчув, що це було зайве.
— Ні. Він дав живчика.
— Пробач, Лінко. Я знаю, що тобі важко.
— Ні. Мені вже попустило. Адже він навіть не бачив дитини. І взагалі особливо нею не цікавиться.
— Ну, але ж приїде.
— Так. Приїде. І що? Побачить, посидить, поїде.
Оскар думав, що події можуть розвинутися геть по-іншому. Що, може, приїхавши й побачивши цю маленьку дівчинку, Адріан передумає. І тоді вона до нього повернеться.
Вони не говорили про те, що сталося між ними. Про доторк, обійми, які були не зовсім товариськими. Він боявся, що йому це все лише наснилося, що він усе вигадав. Вона думала, що то для нього була така собі примха. Не хотіла більше розчаровуватися. Бо іноді легше чогось не мати, аніж мати й відразу втратити. Лінка боялася, що коли вона щось зробить, якийсь перший крок, то втратить друга. Та це не значить, що вона не думала. І не значить, що не думав він. От тільки вони цього не висловлювали. Аби те прекрасне й піднесене не зробилося матеріальним, а отже, вразливим і знищенним. Доки все це залишалося в здогадах, можна було його берегти.